Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 183

Ах, так… Бачив і сльози в них – так – це ж очі моєї нені, заплакані очі, що дивилися довго мені вслід, коли я, розпрощавшись із нею, відходив у світ…

Немов крізь млу, що, окутала все довкола, достеріг я, що та пані підійшла до мене, щось втиснула мені в руку зі словами: «Ґот шіце зі, майн кінд, нур бегальтен зі дас іммер – геген зі – іммер», повернулася до пішоходу й зникла серед товпи. Хвилина, одна чи дві, проминула, а я стояв, не здаючи собі справи з того, що сталося. Врешті ми рушили, я пішов, стискаючи в руках дарунок незнайомки в чорному, й довго не важився глянути на нього.

Був це маленький срібний медальон із вирізьбленим образом Маріяцельської Мадонни. Так от і став він мені талісманом, – кінчив Березюк своє оповідання, – хоч спочатку не прив'язував я ваги до цієї дивної пригоди, а навіть призабув за неї, засунувши цей медальон до кишені, в яку рідко заглядав. Та якась сліпа віра, сам не знаю, де і коли, з'явилася в мене, казала мені, що доки цей медальон у мене, мені не станеться нічого, де б я не був! І досі, як сам бачиш, виправдав він мою віру в нього, хоч всяке бувало за цих останніх чотири роки!.. Не все доводилося попивати такий божеський трунок, як та наша кава, не все судилося гостювати в такому палаці, як ця наша теперішня кватира. Бувало й гірше!..

Березюк посміхнувся, махнув рукою й став поратися біля скриньки із лентами до скорострілу.

Хоча я вже четвертий день перебував у його товаристві, мені здалося, що я вперше бачу його перед собою таким, яким він у дійсності є… Проти мене стояв стрункий юнак з незвичайно симпатичним темнавим лицем, палкими веселими очима і усмішкою, що грала в кутках його уст.

Десь гейби розвіялась з пам'яті ота зігнута, похилена постать, яку я вже четвертий день бачив куняючою біля скорострілу, десь зникло те кам'яне лице бездушного автомата.

Та за хвилину знову зойкнула куля, що влетіла у вікно, знову кусник муру посипався на долівку, знову повертався той нестерпний настрій непевности, дожидання чогось невідомого, знову смерть щирила свої зуби до нас із незглибимої теміні ночі.

Треба обережним бути, стежити за кожним стрілом противника, за кожним шурхотом на вулиці. Он вчора зі стриху протилежної кам'яниці ворог почав кидати гранатами, міряючи в наше вікно. Та ні одна не попала, всі розривалися на вулиці й з пекельним тріскотом засипали перехрестя уламками віконних рам, цегли, скла та порваної на шматки ринви, що теліпалася біля нашого наріжника. А одна попала поміж трамваєві дроти й, розриваючи їх, створила небезпеку на нашому перехресті. Дроти опали на шини, а що плив ними струм, видко було з того, що під вечір якась стара жидівка, що перебігала вулицю, силкуючись дістатися на Коперника, впала, мов поражена громом, зачепившись за ті дроти.

Отак проминали нам хвилини, одна подібна до другої, одноманітно, безмежно одноманітно, хоч кожна несла із собою смерть, неславну смерть, як то кажуть, із-за плоту, бо за кожним рогом, за кожною брамою, норою кожною й піддашшям скривався притаєний противник, лякаючись станути до чесного бою віч-на-віч…