Читать «Княжа гора» онлайн - страница 13

— Семене коханий, чекаєш на мене!..

Бо як було не впiзнати коня, бо як було не впiзнати на конi ïï судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навiдувався, якого й сьогоднi чекала.

— А я забарилася, Семене! — любисток голосу свого дiвочого знову кинула в нiч.

Кiнь переступав ногами, вухами пряв, а ïï судженому Семеновi-будьоннiвцю вiдняло мову.

— Ти гнiваєшся? Чи заснув, Семене?

Мабуть, заснув iз утоми — це ж стiльки клопотiв йому в сiльрадi та поза сiльрадою! — бо погойдувався, як очеретина погойдується у водi, i плечi його опали.

— Ось я тебе розбуджу, Семене… Сходь iз коня, Семене, пiдемо до хати, вмиєшся криничною водою, повечеряєш, бiлу постiль тобi постелю… Чом же ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до ворiт?.. Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке, бiда яка, горенько… А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову загубив?..

I дерев'янiючи тiлом, i чуючи, як волосся заворушилось на потилицi, як очi гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в нiч — спершу тоненьким лементом, а далi не людським, а вовчим протяжним скриком, i той звiрячий скрик Онисi впав у хащi лiсовi на Княжiй горi, лiс вiдповiв луною, вороний кiнь гойднув гривастою шиєю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи силкувався з розпачу дiстати загнузданою мордою до серпа молодого мiсяця в небi…

Крикнули лебедi на водi — Заржали кониченьки на станi, Били чолом за двором, Придавили рученьки за столом…

Вiдв'язала неживими руками вороного вiд ворiт, вела дорогою помiж осiннiх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слiв, наче на морозi.

— Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд мене?.. Це ж тiï ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв… А ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.

Шарудiло опале листя, а лiсова гущавiнь Княжоï гори мовчала грiзно, мовби до пори до часу тамувала невимовний бiль у грудях.

— Де ж твоя кохана голiвонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за тиждень цiєï осенi, таке в нас весiлля, такi в нас пiснi…

Ой на горi полуцвiтки процвiтають, Усю гору кам'яницю устилають…

— Таки знайду твою голiвоньку, з голiвонькою весiлля справлю…

Ой, той журливий похiд через Княжу гору судився, мабуть, тiльки Онисi Гайдаржi з твого села, бiльше нiкому не судився.

I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?..

З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого судженого — в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й ще збирається сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого судженого, тодi й переставлятись можна.

Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали, якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чекає не дочекається на стару дiвчину Онисю…

Ось твiй ïде, Розмай-коса, Потеряй-краса, Горiховий цвiт, Що зав'язав свiт…