Читать «Княжа гора» онлайн - страница 12

Ото бабi Килинi завше спiвається цiєï пiснi, коли веде тебе за руку повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiтається зi старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у ïхнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та чорнi, а також зеленi й червонi. Двоє сiрих оченят сидять у пiдбрiв'ï в сивоï Гайдаржi, колесом зiгнутоï, i тремтить в очах по росi-сльозинi. Завжди в очах дзеркальна роса — хай весна, хай осiнь, хай зима.

Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута ïхнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такi в ïхнiх бесiдах нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле…

У садочку двi квiточки На свiтаннi були Та горiлочку пили, За малую та часиночку Найшли собi родиночку…

А того вишневого осiннього вечора, далекого-предалекого, кiнь вороний ступав через заграви, якими палахкотiв лiс на Княжiй горi, ступав кiнь вороний через застиглi жовто-багрянi вихори дерев i кущiв, по розiллятому полум'ï прижухлоï трави та зiв'ялого листя, ступав кiнь вороний через шерехи та жаскi скрики падолисту. Скiльки разiв кiнь вороний ходив цiєю дорогою — хай то нiч тупоока, мов сова, хай то досвiток полохливий, мов полiт крижня над Днiпром! — отож знав цю дорогу кожним своïм пiдкованим копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих боявся людських тiней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди? Вивели вороного з лiсу на подiл Княжоï гори вже смерком, коли темрява виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обiйстя, прив'язали коня до ворiт, розтанули в мороцi ночi, а вороний вузди зубами гризе, а вороний важко присiдає, наче з ляку, що дорога пiд ним розсядеться ось-ось.

I поверталась поночi Онися додому, навiдувалась до родичiв у сусiднє село, вже й свою хату видно, а бiля ворiт угледiла коня вороного, й серцю так терпко стало вiд радiсного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку духмяного вирвала й аж до ворiт докинула: