Читать «Нічний політ» онлайн - страница 17

Чоловік розплющив очі:

— Котра година?

— Дванадцята.

— Яка погода?

— Не знаю…

Він підвівся. Потягуючись, рушив до вікна.

— Сьогодні, здається, мені буде не дуже холодно. А який напрям вітру?

— Звідки мені це знати…

Він висунувся з вікна:

— Південний. Чудово. Так дутиме принаймні до Бразилії.

Побачивши місяць, він відчув себе зовсім багатим. Потім перевів погляд униз, на місто.

Воно зараз не було для нього ні милим, ні світлим, ні теплим. Він уже бачив, як летить суєтна курява його вогнів.

— Про що ти думаєш?

Він думав про те, що біля Порто-Аллегре може бути туман.

— У мене своя тактика. Я знаю, де його обійти.

Він ще більше нахилявся з вікна. Дихав глибоко, ніби мав голий кинутися у море.

— Ти не дуже й сумуєш… На скільки днів летиш?

Днів на вісім-десять. Точно він не знає. А сумувати — чого?

Рівнини, міста, гори… Він, здається, вирушає добровільно, щоб їх скорити. Не мине й години, як він здобуде, а потім відкине назад Буенос-Айрес.

Він усміхнувся.

— Це місто… Скоро я буду далеко від нього! Добре вилітати вночі! Летиш обличчям на південь, а тоді натиснеш важіль газу — і через десять секунд весь ландшафт перекидається, і ти летиш на північ. І місто — це тільки морське дно.

Вона подумала про все те, чого треба зректися, щоб завойовувати…

— Ти не любиш свого дому?

— Я люблю свій дім…

Але дружина знала, що він уже в дорозі. Його широкі плечі вже тиснуть на небо.

І вона показала йому на нічний простір:

— Тобі випала гарна погода! Твоя дорога вимощена зорямию

Він засміявся:

— Авжеж.

Вона поклала руку йому на плече і з хвилюванням відчула його тепло: цьому тілу загрожує небезпека?..

— Ти дуже сильний, але будь обережним!

— Обережний, ясна річ…

І знову засміявся.

Він почав одягатися. На це свято він вдягався у найгрубіші тканини, в найважчу шкіру, одягався, як селянин. І чим важчий він ставав, тим більше вона милувалася ним. Сама застебнула йому пояса, допомогла натягнути чоботи.

— Ці чоботи муляють.

— Ось інші.

— Знайди мені мотузок, щоб прив'язати запасний ліхтарик.

Вона оглянула чоловіка. Востаннє перевірила його спорядження: все припасовано добре.

— Ти дуже гарний.

Побачила, що він ретельно зачісується.

— Це для зірок?

— Це щоб не почувати себе старим.

— Я ревную…

Він знову засміявся, обняв її, притиснув до свого важкого одягу. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, так само сміючись, поклав у ліжко:

— Спи!

Зачинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед невпізнанної вечірньої юрби ступив перший крок до завоювання ночі.

Вона залишилася сама. Сумно дивилася на квіти, на книги — на все те ніжне, лагідне, що для нього було тільки морським дном.

XI