Читать «Нічний політ» онлайн - страница 16

— Гаразд. Хто монтував мережу?

— Ми перевіримо. Якщо дозволите, вживемо суворих заходів: несправність освітлення в літаку може бути дуже небезпечна!

— Авжеж.

Рів'єр думав: «Якщо не виривати з корінням зло щоразу, коли його бачиш і де б воно не було, тоді траплятимуться несправності освітлення: не боротись із злом, коли знаєш його знаряддя, це злочин. Робле повинен піти».

Секретар нічого не бачив, він безперервно клацав на машинці.

— Що ви друкуєте?

— Двотижневий звіт.

— Чому він досі не готовий?

— Я…

— Розберемося.

«Дивно, як випадкові обставини беруть гору, як проявляється велика темна сила, та, що пробуджує незаймані ліси, та, що росте, кипить навколо кожного великого діла». І Рів'єр подумав про ті храми, які розвалюються від маленьких ліан.

«Велике діло…»

І ще подумав, щоб упевнити самого себе: «Я люблю всіх цих людей. Я борюся не з ними, а з тим злом, яке виступає через них…»

Серце билося часто, завдаючи йому болю.

«Я не знаю, чи добре те, що я зробив. Не знаю точної вартості ні людського життя, ні справедливості, ні горя. Не знаю точно, чого варта радість людини. І тремтяча рука. І жалість і лагідність…»

Він марив:

«Життя сповнене суперечностей, і кожен виплутується з них як може… Але продовжувати своє життя, творити, обмінювати своє тлінне тіло…»

Рів'єр щось поміркував, тоді подзвонив.

— Передайте пілотові європейського поштового, щоб перед вильотом зайшов до мене.

І подумав:

«Не можна, щоб цей літак даремно пролетів півдороги. Якщо я не струсну своїх людей, вони ніколи не позбудуться страху перед ніччю».

X

Дружина пілота, розбуджена телефонним дзвінком, подивилась на чоловіка і подумала:

«Нехай ще трохи поспить».

Вона милувалася його оголеними грудьми і думала, що він — мов красень корабель.

Він спав у своєму ліжку, тихому, як гавань, і, щоб ніщо не потривожило його сон, вона розправляла пальцем складки, ніби стирала тіні, ніби розгладжувала легкі брижі, заспокоюючи постіль, як божественний дотик вгамовує море.

Вона встала, розчинила вікно, підставила обличчя вітру. З висоти було видно весь Буенос-Айрес. У сусідньому будинку танцювали, і вітер доносив уривки мелодій — був час розваг і відпочинку. Місто запхало людей у свої сто тисяч фортець; все ще дихало спокоєм і певністю; але цій жінці здавалося, що от-от пролунає крик: «До зброї!» І на той заклик відгукнеться одна-єдина людина — її чоловік. Він ще спав, але то був тривожний сон військових резервів, що їх скоро кинуть у бій. Дрімотне місто не боронило його: вогні цього міста видаватимуться пілотові нікчемними, коли він, молодий бог, підніметься над їхньою курявою. Дружина дивилася на його молоді руки, в які через годину передадуть долю європейського поштового, які візьмуть відповідальність за долю цілого міста. І вона відчула тривогу. Цей чоловік — один серед мільйонів — був призначений для надзвичайної самопожертви. Їй стало тоскно. Він утече від її ласки. Вона годувала його, любила, пестила не для себе, а для цієї ночі, яка ось-ось мала забрати його. Для битв, для тривог, для перемог, про які вона ніколи не дізнається. Вона тільки на деякий час привчила до себе ці ніжні руки, а їх справжню роботу майже не уявляла. Вона знала усмішку свого коханого, знала його чуйність, але не знала того божественного гніву, яким палає він, опинившись серед грози. Вона оповила його ніжними путами кохання, музики, квітів, але в час вильоту ці пута щоразу спадали, і, здавалося, він од того не дуже страждав.