Читать «Білецькі» онлайн - страница 43

– Ти спиш, вужику? – спитала дівчинка. – Спиш?

Їй здалося: щось заворушилось у глибині каміння, а може, це приснився вужеві сон. синій, мов ранок, і в тому ранкові синя, як сон, вона, маленька людинка цього світу. І Мирослава придумала собі, а може, й справді почула сипкий вужевий шепіт.

– Приходь до мене, коли тепло стане. Приходь, і ми знову подружимо. Я буду думати про тебе, вужику, сказала дівчинка. Я буду приносити в твій сон молоко, а ти пий його, пий!

– Ти мені вже й зараз приносиш у сон молоко, – почула чи придумала вона сипкий шепіт. І мені від того солодко й печально.

– Чому ж печально, вужику?

– А тому, що це сон. Немає нічого красивішого за печальний і солодкий сон… Бо тоді здається, що виповзаєш із старої шкури і молодий стаєш.

– Хай буде тобі добре, вужику, сказала Мирослава. – Добрих тобі сновидінь.

– До побачення у теплі, дівчинко, – прошепотіло в глибині каміння.

Вона пішла до клумби, так само порожньої, цвів тільки синьо мороз. Нахилила квітку й понюхала: мороз пах вологою прохолодою, на листках поблискували краплини. Вона відпустила стебло, і з листків посипався дощ. Лавка була вогка, лискуча, до дерева приклеїлося кілька жовтих листків. Дівчинка провела пальцем по холодному дереві, обмальовуючи ті листки, а тоді подивилася в небо. Там стояв нерушний сірий кисіль - було те небо порожне. І їй захотілося, щоб з’явився в тій порожнечі великий білий птах, щоб прокричав він їй щось прощальне й тепле, але можна придумати розмову з вужем, який усе-таки був, а не птаха в небі – тепер надто вже пізня осінь. Вона пошкодувала, що не могла придумати собі птаха, що вона не може написати листа і покликати того птаха за листоношу. Не може послати його в краї незвідані, де так само стоїть у порожньому голому дворі чоловік, якого вона не забуває, і так само, як вона, дивиться в небо, так само сподіваючись на птаха. Бо він, той чоловік, давно написав подумки свого листа, але ніяка пошта не хоче того листа їй пересилати: ні земна, ані небесна.

– Давай зробимо так. – прошепотіла Мирослава. – Я шлю тобі листа, тату! Доброго тобі дня! Сьогодні мені смутно, і я маю трохи вільного часу. Вчителька моя захворіла, і я повернулася додому. Скажи мені, тату: можна казати неправду з добрим наміром? Можна бути печальною, коли до того немає причин? Можна плакати, коли тебе ніхто не образив? Можна розмовляти і тими, хто відсутній, або кого нема? Можна любити того, кого не знаєш? Я прийду завтра у цей сад, а ти мені пришли відповідь. Бо коли все те, що я запитала, можна, то можна одержати й листа, котрого ніхто не писав…