Читать «Білецькі» онлайн - страница 42

– То як же ви даватимете мамі гроші? – спитала вона.

– Значить, згоджуєшся? – хитнула головою Аполінарія. – Це дуже просто. Я підкладаю потрохи гроші у вашу коробочку, де їх тримає твоя мама.

– І вона цього не помічає? – здивувалася Мирослава.

– Поки що ні, – засміялася тітка. – Правда, й підкладаю я мало, бо дуже мало у мене тих грошей є.

Підсьорбнула якось смішно носом, і стала така дивна, ця тітка Аполінарія, така розгублена й безпомічна, що в Мирослави здригнулося серце. І дівчинка раптом подумала, що ця тітка з її невеликими хитрощами, з її кумедними і справді нешкідливими таємницями теж десь така сама, як і ті нічні істоти, котрі ховаються, котрі шарудять скрадливо и шепочуть потаємно, скрадаються, що вона, ця тітка, здається, така ж. як і її, Мирославнн, прнятель-вуж, котрий п’є принесене йому молоко, а навзамін тільки й може відплатити, що самою приязню; що тітка Аполінарія також жалюгідна, бо вона в цьому світі не живе, а тримається на хиткій павутині, як сумний осінній павучок із бабиного літа – його гонить вітерець долі й він пливе й сідає гам, де може зачепитися, зривається і знову пливе, нікому не шкодить і нікому не вадить, але сіє сум, і той сум і є жовтуватий, теплий жаль, бо коли б не було того жалю, не зміг би й жучок існувати. Аполінарія сиділа проти дівчинки якась змінена, застигла, змаліла, упокорена, ніби чекала на її вирок, ніби від того вироку мало залежати її «бути чи не бути», а вона так хотіла зачепитися за міцнішого куща, що його не зруйнує вітер і якого не розмиє дощ. І Мирослава раптом пожаліла цю нещасну, чудну жінку, яка чомусь відмовилася жити так, як усі люди, і сама себе кинула в оту прірву самотності, з якої годі видобутися, яка, зрештою, тільки тим і вміла втримувати свою гордість, що упосліджувалася. І от раптом вона стала сам на сам супроти старості, супроти самотності, супроти бездахості, супроти безрідності й бездітності, і віддала себе в залежність їй, Мирославі, маленької людинки в цьому світі, кволої й так само самотньої.

Кожна людина мас свої химери, дитинко, – сказала Аполінарія, – і часто ці химери – суть наша, без них ми як дерево без листя. Може, хай вони будуть, га?

Мирослава не зовсім зрозуміла цього мудрування, але вона збагнула інше: оця тітка Аполінарія належить до істот, яких треба жаліти, а раз так, вона, Мирослава, прийме її в свої друзі.

– А що буде, коли мама помітить ті ваші підклади? – спитала дівчинка.

– Буря й грім, – підтисла долішню губу Аполінарія. – Але тобі ж не обов’язково признаватися, що ти про це знала.

Мирослава знову подумала: ні, їй не все тут подобалося.

– А як ви дізналися, де мама тримає гроші? – спитала вона.

– О, – зокруглила очі тітка Аполінарія, – з цього у вашому домі секрету не роблять.

13

Після тієї розмови з тіткою Аполінарією Мирослава вийшла в садок із якимсь не зовсім пояснимим смутком. Стояла вогка тиша пізньої осені; дерева майже обезлистилися. городик був порожній, навіть гарбузи з нього прибрали, стриміли тільки сухі тички соняшничиння і кукурудзиння. Розмокле чорне гудиння лежало на землі, як умерлі й посохлі змії, і це нагадало Мирославі її вужа – золотовухого, лискучого й доброго, який дивився на неї так, ніби хотів до неї забалакати. Під грушею-дичкою лежало потемніле копійчане листя і валялося кілька зовсім згнилих грушок. Вона підійшла до камінної загорожі, там лежав її черепочок, з якого поїла молоком вужа, в черепочку сіро поблискувала вода.