Читать «Білецькі» онлайн - страница 40

– Отже, домовилися, тьотю? – м'якше спитала Ванда.

Аполінарія якось непевно хитнула, і її вуста стали тоненькі й безкровні.

– Не обіцяю вам великих гараздів, – сказала Ванда, – але що маємо, те матимете й ви. Там, де двоє, третій прохарчуєте я. Марципанів не буде, але ніхто вас не виганятиме ані на дощ, ані на мороз. Навіть на сонце.

– Дякую, – якось непевно хитнула головою Аполінарія…

І от тепер Мирослава довідалася, що тітка Аполінарія жебрів таки не покинула. Чотири рази на тиждень дівчинка ходила в музичну школу – бувало то після обіду, бо зранку вона відвідувала школу загальну. Мати її зранку бувала, як правило, вдома, бо мала уроки також на другу зміну, але затримувалася часто до пізнього вечора. Окрім того, Ванда мала приватний урок, який вела в середу до обіду. Отже, тітка Аполінарія лишалася безконтрольна у міжчасся між відходом на роботу Ванди і приходом зі школи Мирослави (тут старій клався в обов’язок дівчину нагодувати, бо вона з керогазом не вміла й боялася обходитися), і коли дівчинка бігла в музичну школу. Саме тоді Аполінарія влягалася, як довідалася пізніше Мирослава, в свою «робочу одежу», тобто в лахи старчихи, клала на обличчя грим при допомозі вуглика з печі і якихось своїх шмаровил і непомітно вислизала з двору, прихопивши старого Сильвестрового годинника, бо свого вона, ясна річ, не мала – орієнтуватися в часі їй тепер було конче необхідно. Про все це довідалася Мирослава випадково. Якось вибігла вона під Просиновську гору і в неї на туфельці обірвалася пряжка. Повернутися додому й перевзутися дівчинці було сподобніше, аніж хляпати туфлем через усе місто, вона вже доходила до двору, коли ж побачила, як з їхнього обійстя видибала якась старчиха і, налягаючи на грубу сукувату палицю, подалася до греблі. Спершу дівчинка подумала, що це й справді якась старчиха, але вдома тітки Аполінарії (вона теж називала її тіткою, бо так захотіла сама стара) не застала. Тиха підозра ворухнулась у її грудях; дівчинка зайшла до кімнати тітки Аполінарії, халат її лежав, охайно розпрямлений на спинці стільця. Взагалі в цій кімнаті панував дивовижний лад: фіраночки на вікнах аж бляшані, такі накрохмалені, так само непорочно чисті були пошивки на подушках, ковдру застелено з бездоганною складкою, а на підлозі ані пилини. В шафі, яку розчинила Мирослава, все було так само ніби виструнчене і, ясна річ, уся тітчина одежа, навіть її халамидне пальто, висіла на місці. Мирослава пішла в передпокій, де стояли оті розбиті Аполінаріїні боти – ботів не було. Вони вийшла в сад і подивилася в бік туалету – двері були широко розчинені, а навколо ні душі. Дівчинка не мала часу довше затримуватися, отож швиденько перевзулася й побігла в музичну школу. Сьогодні вчителька вичитала її за неуважність, а мати, з якою вони перестрілися, пильно зирнула на неї й спитала, чи нічого не сталося. Сталося, аякже, Мирослава оповіла їй про пряжку і про те, що довелося повертатися додому, але про своє відкриття щодо Аполінарії промовчала. Вдруге вона перехопила тітку через декілька тижнів – захворіла її вчителька, і Мирослава пішла додому раніше. Вдома було порожньо, вона сіла за уроки, а коли через кілька годин обережно рипнули двері, вона вийшла у вітальню і згукнула вражено: перед нею стояла та ж таки старчиха і перелякано на неї дивилася.