Читать «Білецькі» онлайн - страница 34

– І-і! Вона, сатана, риється в твоєму портфелі, – шепнула обурено і рішуче всадила ключа в замкову щілину.

Двері відчинилися всередину, Аполінарія постала в них із коцюбою, її господиня відсахнулася від розчиненого портфеля – на ганку валялися Мирославині книжки й зошити. Аполінарія різко ступнула вперед, і Мирослава зойкнула: стара з розмаху вгатила свою господиню коцюбою по спині. Почувся глухий звук, з кухвайчини наче задиміло – знялася хмарка куряви. Аполінаріїна господиня заверещала і скотилася з ганку.

– Запам'ятай, сатано! – загримів правильно поставлений, як в акторки. Аполінаріїн голос. – Щоб твоя нога більше в цей двір не ступала!..

– То це ви так платите за моє добро? – зарепетувала знизу колишня Аполінаріїна господиня.

– Я твоїм добром переїлася, – патетично сказала Аполінарія. – І не підходь, бо я розтрощу тобі твою сатанинську, паршиву голову! Мирославо, збирай швидше свої книжки. – Кинула вона, наче репліку, вбік, – бо зараз почнеться наступ.

Мирослава кинулася на ганок, згребла книжки й зошити і схопила портфеля.

– То це ти така-а заразюка-а! – зарепетувала знизу Аполінаріїна господиня. – То це ти така-а падлюка-а! То це ти така-а тварюка-а! Жерла мій хліб, а тепер б'єш мене?

І тут почувся звук, такий високий, що Мирославі аж у вухах затремтіли барабанні перетинки, вона побачила роздертий у бойовому кличі широчезний, як розкрита бляшанка, рот, і на ганок поперла істота у кухвайці, обмотана хусткою і у стьобаних бурках з калошами. Тітка Аполінарія змахнула коцюбою і лупнула те опудало просто по голові, аж зойкнула в коридорці Мирослава, і від тієї голови, як раніше від кухвайки, також знялася хмарка куряви, почувся звук, наче вдарено по металі, хустка зсунулася, і Мирослава здивовано побачила, що під хусткою в тієї жінки сталева німецька каска, і по тій касці вдруге вдарила із дзвоном їхня коцюба. Розтулений, ніби відкрита бляшанка, рот випустив звук уже нижчого регістру – це вже було верещання. суміш хрипких і високих нот – прообраз пізнішої модної музики. Аполінарія різко подалася в сіни і встигла зачинити двері, налігши на них усім тілом.

– Зачиняй! – прохрипіла вона, бо з того боку налягала сила ще більша.

Мирослава хутко накинула гачка, і двері почало сіпати й гупати в них чимось важким; здається, Аполінаріїна господиня гатила в них руками, ногами і головою в німецькій касці.

Вони кинулися, перечеплюючись об Мирославині книги й портфель, у вітальню.

– Книжки твої ми оборонили, – сказала Аполінарія, важко дихаючи. – Тепер, коли не поб’є вам вікна, то все й минеться.

За дверима все ще шалено репетувало, потім раптом стихло. Мирослава продовжувала тремтіти: зуб на зуб їй не потрапляв. Тітка Аполінарія підкралася до вікна і відхилила завісу.

– Все гаразд, – сказала вона. – Плаче! Коли плаче, наступ закінчився. Будемо згортати знамена, а зброю складемо в козли. Вікна ваші, кізонько, залишаться цілі – про це я й боялася найбільше, бо як тоді твоїй матері в очі подивлюся.