Читать «Білецькі» онлайн - страница 33

Жінка чіпко озирнула Мирославу.

– Ти ще замала, щоб я тобі розказувала, – буркнула вона. – Бачиш, вона мені наобіщала заплатить, коли я її до спокойствія доглежу. То оце я гляділа, гляділа сім год – і на дурняк!

– Та немає в неї чим платити, тьотю, – сказала Мирослава.

– Ти ще маленька, і трохи не все понімаєш, – мовила жінка. – Може, ти її мені гукнеш?

– Але ж ви стукали, – повторила Мирослава.

– Це вона ховається, – заперечила жінка. – Одурить мене дума… йди-но гукни мені її. Я балачку до неї маю. А коли вона на жебри махнула, вийдеш і скажеш.

Мирослава пішла до хвіртки, чуючи за собою натужне дихання: жінка простувала за нею слідом, як пес по сліді.

– Чого ви за мною йдете, тьотю? – злякано повернулася до неї Мирослава.

– Нє, нє, я нічо, – зупинилася жінка. – Я тут біля хвіртки постою.

Мирослава увійшла в двір і озирнулася: жінка стояла біля хвіртки. Дівчинка вийшла на ганок і поторсала двері, були вони замкнуті. Вийняла з портфеля ключа, і в цей час рипнула хвіртка – жінка зайшла до двору.

– Я тут біля ганку постою, – сказала вона.

Але Мирослава була вже на сторожі. Затисла ключа у жмені, кинула портфеля і чимдуж метнулася по стежці у глибину обійстя, ледве-ледве викрутившись від чіпких рук, що хотіли її схопити. Але жінка не була така прудка і швидко від неї відстала; дівчинка заскочила за ріг й помчала до чорного входу, який вів із дому в сад. Ці двері були відчинені, вона вскочила в сінці і накинула защіпку. Стояла обперта об стіну, бліда, тремтлива й цокотіла зубами.

– Це ти тут, Миросю? – голосно зашепотіла Аполінарія, входячи у сінці. – Вона за тобою гналася?

Мирослава не відповідала цокотіла зубами.

– Не бійся, ластівочко моя, не бійся! – Аполінарія хащуватою рукою погладила її волосся. А де твій портфель?

– На ганку кинула, – ледве переводячи дух, сказала дівчинка.

– Оце вже зле. То гака сатана, що може й забрати. Доведеться йти з нею воювати.

– Ой не ходіть, не ходіть! – затрусилася Мирослава.

– Та не бійся, дівчинко моя! – лагідно сказала Аполінарія. – Мені з нею воювати не первина. От тільки палку добру треба знайти. Або хоч оцю коцюбу, – Аполінарія взяла коцюбу, що стояла в кутку. – Ну, я рушила. В бій на ворога, за свободу й незалежність!

І хоч яка була злякана Мирослава, але засміялася: дуже вже кумедно виглядала тітка Аполінарія з коцюбою в руці.

Шкода, що нема у вас коцюбеняти, ми б пішли спільним фронтом, – підморгнула їй Аполінарія. – Але нічого, будеш моїм резервом. Коли я буду відступати, поможеш зачинити мені двері, зможеш?

– Зможу, – сказала Мирослава, вона и досі тремтіла.

– Рушимо до центрального входу, – сказала Аполінарія.

Вони пішли до центрального входу, попереду войовниче зігнута, з коцюбою в руці Аполінарія. ззаду напівнепритомна Мирослава – застугоніла зелена підлога під бойовим тітчиним кроком.

– Слухай, – зупинилася раптом вона. – А чого це у вас підлога зелена?

– Не знаю, – сказала Мирослава. – Мабуть, таку фарбу мама дістала.

Вони пішли в коридорець, Аполінарія поставила Мирославу так, щоб їй було зручно накидати защібку, а сама рішуче зняла із цвяха ключа. Однак двері відчинила не відразу, стала навкарачки і прикипіла до замкової щілини.