Читать «Білецькі» онлайн - страница 32

– Ви переграли, тьотю, мовила Ванда. Давно треба було б із цим кінчати.

– Сім років мені вірила, – схлипнула Аполінарія. – Вірила й не вірила. А кажуть, сім щасливе число. Я, може, теж, Вандусю, маю свою гордість, і мені зовсім нелегко ставати для вас морокою. В житті не хотіла бути комусь тягарем, але старість – це не такий ворог, щоб його хто перемагав.

Від Аполінаріїних ботів чи від халамидного мокрого пальта натекла біля порога невелика калюжа; стара тупцялася по ній, ніби товкла ту воду.

– Роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда, – бо з вас онде вже й калюжа натекла.

Тітка Аполінарія злякано зирнула собі під ноги, а потім підморгнула Ванді й Мирославі.

– Ви що, подумали, що я слабка на втори?

І раптом усі троє розсміялися: Мирослава дзвінко, розкотисто. Ванда, як завжди, стримано, Аполінарія ж отим бухкаючим, хрипким сміхом, що на кашель подобав.

Отак оселилася в них тітка Аполінарія. Її господиня прийшла по неї тільки через тиждень, коли відійшли дощі, а над світом зависла сумирна, теплувата мряка, коли з дерев падало печальним і супокійним листопадом листя, засипаючи землю під деревами й стелячи під ними багряні окружжя. Саме в один із таких днів, коли Мирослава повергалася зі школи так повільно, наскільки це було можна (щокроку зупинялася, щоб помилуватися на якийсь листок чи дерево з його беззахисною оголеністю), коли вона настоялася донесхочу перед шлюзом, дивлячись на бурливу воду і думаючи, що и вода може бути на вигляд зимова, весіння, літня й осіння, дівчинка побачила на галявині трохи зігнуту жіночу постать у кухвайці, стьобаних валяннях і так щедро обмотану сірою вовняною хусткою, ніби надворі стояв мороз – з тієї хустки випинався характерний довгий, зігнутий на кінчику ніс Аполінаріїної господині і червоною квіткою полум'яніли її вуста.

Мирослава йшла через греблю, помахуючи портфелем з чудовою меланхолійною осолодою в грудях, вона хотіла звернути за греблю у верболози, але жінка вже її помітила і почала робити якісь рухи руками, ніби прикликаючи дівчинку до себе. Мирославі не залишалося нічого іншого, як до того кумедного опудала підійти.

– Я оце тебе й чекаю, ціпочко, – сказала жінка. – Хочу спитать: чого це ота моя завірюха додому не йде.

– А ви в неї спитайте, – сказала ухильно Мирослава.

– Я стукала, але у вас нікого нема – стара, певне, на жебри подалася.

– Вона вже не ходить на жебри, – ображено сказала Мирослава.

– Е, розкажи комусь дурнішому, – буркнула жінка. – Така вредна, така вередушна, така нехороша стала та старушка. Мати вдома?

– Але ж ви стукали. – сказала Мирослава.

– Це вони спіцяльно мені не одкривають, – мовила жінка. – Оце коли до вас стежку протоптала, така стала закандзьориста стара, не розказать. Не дуже їй вірте. Це вона спершу така солодесенька, цю-цю-цю, а потім такі почне коники викидувать, що боже тебе сохрани…

– А чого ж ви приходите її забирати? – спитала дівчинка.