Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 4
Юрій Андрухович
Двадцяте століття, отже, починалося з гострого конфлікту, з протистояння старої й нової мистецьких ґенерацій, причому згадане протистояння виявилося в цілому ряді дискусій, обговорень, публікацій, відлуння його зафіксоване в численних спогадах і листах. Микола Євшан, найавторитетніший, очевидно, представник ранньомодерністської літературної критики, небезпідставно вважав цю кризу відрадною ознакою повноцінного, повноформатного художнього процесу. Молоді українські письменники усвідомили себе як покоління, як речників нових естетичних вартостей і заперечили українофільські засади патріотично наснаженої, ідеологічно заангажованої літератури. «Боротьби ґенерацій, того дужого, стихійного руху, який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було. Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили, — так що навіть про зміну поколінь в повнім того слова значінні не можна говорити. Причини ясні. У нас ніхто не знав, не чув в собі бодай інстинктом свого права взяти самому кермо життя з немічних, хоч з досвідчених рук батька, боявся повернути струю життєву в свій бік. У нас занадто все було залежне від правил доброго тону, ніхто ніколи не підносив безумного клича, бо його зараз зацитькували і грозили, щоб не профанував національних святощів. <…> І тому відразу стало кождому в такій атмосфері душно, ґрунт був пісний і не міг нічого зродити». Микола Євшан, і Леся Українка, і, скажімо, Гнат Хоткевич особливо гостро критикують Сергія Єфремова, цього, за Євшаном, «лицаря темної ночі», котрий оцінює літературу лише за критерієм корисності й відкидає все для нього незвичне або незрозуміле, виступає «зі страшною проповіддю проти тих, що
