Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 3

Сучасну українську літературу іноді називають «літературою після 1991 року», акцентуючи зв’язок нових художніх тенденцій з тими процесами, що відбувалися в суспільстві після здобуття Україною незалежності, або, в іншій редакції, — «поколінням 86-го року», маючи на увазі, що Чорнобильська катастрофа була моментом трагічної істини, який заторкнув самі основи світосприймання, якнайвиразніше висвітлив фальш насаджуваних державною ідеологією цінностей. Надто точні дати не завжди виправдані, і можна побачити, як впродовж сімдесятих і особливо вісімдесятих мистецтво звільнялося від надмірної соціальної заангажованості, «всупереч усім „зачисткам“ культурної території та цензурному тискові, тривало поступове розхитування догм „соціалістичного реалізму“, збагачення мистецьких форм, тихе „протягування“ — з невинним виглядом — зразків і тенденцій західного авангарду (в поезії від Томаса Стернза Еліота, Езри Павнда й Сен-Жон Перса до Тадеуша Ружевича й Збіґнєва Герберта); не кажучи вже про вкорінення „самвидаву“ й андеґраунду. Анонімний „кріт історії“ (в цьому випадку — мистецької історії) вперто чинив свою підривну роботу». Постать Українського Літератора була знаковою в роки боротьби за незалежність, однак після проголошення державності патріотичну риторику шістдесятництва почали сприймати як архаїчну, письменник утратив роль вождя й пророка. Це одна з ознак виходу української культури з романтичного тупика, відмови — вочевидь страшенно запізнілої — від романтичних цінностей. Представники ґенерації вісімдесятих — дев’яностих звинуватили шістдесятників у нещирості й пристосуванстві, а їхню поетику страктували швидше неонародницькою й «суспільницькою», ніж модерною.