Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 30
Юрій Андрухович
— Чого стоїш тут? — спитала. — Що хочеш іще довідатися?
— Та нічого, — відповіла я.
Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… Що тут робити?
— І що ще казала? — звернулася до старої.
— Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.
— А більше нічого?
— Ні. Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє до душі…»
Ганнуся отворила широко очі: — «Промовляє до душі!» — повторила. — Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? — усміхнулася свавільно…
— Або я знаю як? — відповіла стара нетерпливо. — От виділа, що якось чорно, що один ґудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кожного оглядати!
— Жінко, — звернулася Ганнуся вже поважно до мене, — я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово. — І, обернувшись, пішла до хати.
Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.
По обіді закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації англійської мови.
В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті…
Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.
Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що «Sophie» — се дама «höchst anständig und fein», а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії.
Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.
— Але ж ви її не бачили? — питала мене німочка. — Вона сидить же кожного разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами…
— Ні, я її не бачила.
— Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто… гарна і має смутні очі. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique. В неї чоло й ніс творять одну лінію… я мусила її бачити…
— Не бачила.
— То глядіть завтра, побачите її.
Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.
— Хіба прийняти її? — сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:
— Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.
Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивилася за «спільничкою».
Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху якоїсь панськості, певності…