Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 32
Юрій Андрухович
Не знаю, чи сього вимагають закони вищої штуки, чи воно що інше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона — артистка, вимагає Бог знає чого, — але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно! Сам плач твій знищить тебе!
Штука — то великий чоловік; але я сказала би, що любов — більший. Професор, що приходить на години конверзації англійської мови…
— Жінко!
Я прокинулася переполохана…
— Що, Ганнусю?
— Чому мовчиш так завзято?
— Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого…
— Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті години англійської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже, певно, засліпилася в кім? Я тебе відгадую. Стидайся… саме впосередині науки… і розлазиться в чуттях!..
Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!
— Ганнусю…
— Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на землі належиться тобі!
Відтак розсміялася глумливо.
— Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. мати душевні органи, засліплювати і найслабшим об’єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.
— Ганнусю!
— Що таке? — спитала холодно.
— Говориш так… без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?
— Власне, тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого… О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосся. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою й робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо… любов також не вірна… мені неможливо… тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..
— Ганнусю, а як полюбиш?
— Та що там! — відкинула зневажливо. — То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю
Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…
Мені стало лячно.
Таких сцен я боялася завсіди дуже.
Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами своєї вибагливої душі, а інші… падала ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й глибока, як море…
І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.
