Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 29

Чи я знала когось подібного?

Ні!

Бачила де?

Мабуть — ніколи. Хіба що, може, деколи на вулиці подибала?

Може…

***

Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.

Одного дня — се було вже в грудні — вернули ми обі пополудні додому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білет від незнайомої якоїсь «пані», що приходила задля мешкання.

Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої. «Софія Дорошенко», — прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум’яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони… Був вузької продовгуватої форми з золотими беріжками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього…

— Хто се? — звернулася цікаво до мене.

Я здвигнула плечима і, забравши білет від неї, прочитала так само вголос «Софія Дорошенко», як вона, і, як вона, оглянула чистий білет на всі сторони.

— Як була убрана? — питала Ганнуся. — Красно?

Стара здвигнула плечима: — Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але, впрочім… не так, як ви, паннунці мої! — І з тим погладила люб’язним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синій костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок.

— На, маєш? Не казала я, — обізвалася Ганнуся до мене, — що то якась швачка?

— Як виглядала з лиця? — питала я, відчуваючи потребу боронитися.

— Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима…

— Чуєш? — І посіпала мене за рукав. — Се, певно, якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

— Та що мала казати? Не казала нічого, — відповіла стара. — Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?

— А ви, Катерино?

— Я казала, що можна, і показала кімнати.

— А вона?

— Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп’ян і грає, і не зносить студені.

— Та-ак! — кликнула Ганнуся. — Вона має фортеп’ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп’яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і замість, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schön за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що се річ неможлива — входити з двома об’єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп’яні, щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! — І, сказавши се, отворила широко двері від кімнати й поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет…

За хвильку появилася знов артистка.