Читать «Навіжені в Мексиці» онлайн - страница 152
Максим Кідрук
Якийсь час на мене ніхто не звертав уваги, адже народ чекав появи нареченого. Зрештою, скреготнувши зубами, я розтулив рота і трохи напиндючено проказав:
— Значить так, слухайте мене уважно! — дуже серйозно почав я, витримав коротку паузу, чекаючи, поки в залі заляже тиша, а затим продовжив: — Пішли всі на фіг!!! Це довбане весілля від початку було дурнуватою затією, а тому зараз усе відміняється! І скасовується все з однієї простої причини: жених визнав за краще звалити на хрін! — я знову затих на якусь мить.
Було чути, як дзижчать та б’ються об віконні шибки мухи. Якась жіночка у дальньому куті зали з останніх сил утримувала когось попід руки і кричала: «Вася, нє нада! Нє нада трупов, Вася!»
Альона зблідла. Я перевів подих і скоромовкою закінчив:
— І ви теж, мої любі цуцики, котіться тепер усі під три чорти!
…Ну, спіймати мене, звичайно, не спіймали (як же все-таки добре, що після Мексики я підтримував себе у фізичній формі). Зате гналися за мною аж до самого аеропорту.
8
Літак, ледь помітно похитуючись, повз у повітрі над злітною смугою Арланди, головного стокгольмського аеропорту. За мить колеса вискнули, торкнувшись сірого бетону, і пілот перемкнув двигуни на реверсний режим, аби вповільнити стотонного реактивника. Протягом двогодинного перельоту я врешті-решт спромігся вгамувати розбурхані погонею нерви й притлумити тремтіння в кінцівках. Тепер же я смаковито обмірковував, що зроблю з тим козлом, з моїм Тьомиком, коли його побачу.
Артем, як я і думав, відпочивав у маленькій кімнатчині на горищі свого багатоквартирного будинку, де п’ятнадцять місяців тому зародилася наша навіжена мексиканська авантюра. Побачивши мене у дверях, мій товариш зраділо підхопився назустріч.
Я, проте, зовсім не поділяв його ентузіазму. Я лупав на нього, наче бик на червону ганчірку. В той момент я жалкував, що канкунський чемпіон у першій важкій вазі не до кінця вибив мізки з тієї дурнуватої макітри, я думав, що краще б ця русява падлюка мовчала до скону від самої Мериди, я шкодував, що його не затоптав на смерть мексиканський слон і не порішив стоматолог у Сан-Крістобалі. Я відкинув убік дорожню сумку, стиснув кулаки і вже готовий був натовкти його нахабну білобрису морду, коли Тьомик посміхнувся, і… я отетерів!
— Чувак! Чувак! Що за фігня?! Де твої зуби?!!
В Артема не було двох з тих зубів, які ми з таким трудом вставили йому перед «весіллям».
— Я їх виколупав, — гордо заявив мій друзяка.
— На фіга?!!
— Не знаю. Муляли. Псували карму. Так красце, правда? — і Тьомик ще раз широко всміхнувся.
Я замовк, подивився на нього і довго-довго думав, що б його сказати. Зрештою я теж усміхнувся і спокійно проказав:
— Радий тебе бачити, друже.
— І я тез, — відказав Тьомик, і ми по-товариськи міцно обнялися.
— Пішли на пиво, обмиємо твоє «одруження», — запропонував я.
— Післи! Пам’ятаєс той бар на Gamla Stan’і з якимись гоблінами замість офісіянтів?
— Це там, де ми ледь не повісили на люстрі бармена, коли він приніс нам пиво з мушкою в бокалі?
— Ага!
— Ну, пішли…