Читать «Навіжені в Мексиці» онлайн - страница 152

Максим Кідрук

Якийсь час на мене ніхто не звертав уваги, адже народ чекав появи нареченого. Зрештою, скреготнувши зубами, я розтулив рота і трохи напиндючено проказав:

— Значить так, слухайте мене уважно! — дуже серйозно почав я, витримав коротку паузу, чекаючи, поки в залі заляже тиша, а затим продовжив: — Пішли всі на фіг!!! Це довбане весілля від початку було дурнуватою затією, а тому зараз усе відміняється! І скасовується все з однієї простої причини: жених визнав за краще звалити на хрін! — я знову затих на якусь мить.

Було чути, як дзижчать та б’ються об віконні шибки мухи. Якась жіночка у дальньому куті зали з останніх сил утримувала когось попід руки і кричала: «Вася, нє нада! Нє нада трупов, Вася!»

Альона зблідла. Я перевів подих і скоромовкою закінчив:

— І ви теж, мої любі цуцики, котіться тепер усі під три чорти!

…Ну, спіймати мене, звичайно, не спіймали (як же все-таки добре, що після Мексики я підтримував себе у фізичній формі). Зате гналися за мною аж до самого аеропорту.

8

Літак, ледь помітно похитуючись, повз у повітрі над злітною смугою Арланди, головного стокгольмського аеропорту. За мить колеса вискнули, торкнувшись сірого бетону, і пілот перемкнув двигуни на реверсний режим, аби вповільнити стотонного реактивника. Протягом двогодинного перельоту я врешті-решт спромігся вгамувати розбурхані погонею нерви й притлумити тремтіння в кінцівках. Тепер же я смаковито обмірковував, що зроблю з тим козлом, з моїм Тьомиком, коли його побачу.

Артем, як я і думав, відпочивав у маленькій кімнатчині на горищі свого багатоквартирного будинку, де п’ятнадцять місяців тому зародилася наша навіжена мексиканська авантюра. Побачивши мене у дверях, мій товариш зраділо підхопився назустріч.

Я, проте, зовсім не поділяв його ентузіазму. Я лупав на нього, наче бик на червону ганчірку. В той момент я жалкував, що канкунський чемпіон у першій важкій вазі не до кінця вибив мізки з тієї дурнуватої макітри, я думав, що краще б ця русява падлюка мовчала до скону від самої Мериди, я шкодував, що його не затоптав на смерть мексиканський слон і не порішив стоматолог у Сан-Крістобалі. Я відкинув убік дорожню сумку, стиснув кулаки і вже готовий був натовкти його нахабну білобрису морду, коли Тьомик посміхнувся, і… я отетерів!

— Чувак! Чувак! Що за фігня?! Де твої зуби?!!

В Артема не було двох з тих зубів, які ми з таким трудом вставили йому перед «весіллям».

— Я їх виколупав, — гордо заявив мій друзяка.

— На фіга?!!

— Не знаю. Муляли. Псували карму. Так красце, правда? — і Тьомик ще раз широко всміхнувся.

Я замовк, подивився на нього і довго-довго думав, що б його сказати. Зрештою я теж усміхнувся і спокійно проказав:

— Радий тебе бачити, друже.

— І я тез, — відказав Тьомик, і ми по-товариськи міцно обнялися.

— Пішли на пиво, обмиємо твоє «одруження», — запропонував я.

— Післи! Пам’ятаєс той бар на Gamla Stan’і з якимись гоблінами замість офісіянтів?

— Це там, де ми ледь не повісили на люстрі бармена, коли він приніс нам пиво з мушкою в бокалі?

— Ага!

— Ну, пішли…