Читать «Навіжені в Мексиці» онлайн - страница 141

…Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…

Дійсно, якби ми могли зазирнути у голову Тьомика, то побачили б, що горе-наречений таки справді був на волосинку від того, аби дати драла в такий урочистий момент. Він увесь тремтів, забув усі наготовані слова і не смів підвести очей, боячись зустрітись поглядом з насупленою Альоною. Тьомик — даю голову на відсіч — уже уявляв своє безмежне привільне поле, де він, мов жеребець, несеться і горлає: «А-а-а!»

Однак Артем бачив мене, бачив батьків Альони та її сусідів, відчував тепло білосніжної кобилки за своєю спиною і розумів, що всі чекають від нього рішучих дій, гідних справжнього мужчини, розумів, що безнадійно зіпсує такий помпезний епізод і свою репутацію, якщо просто так візьме та й накиває п’ятами. А ще він знав: якщо кинеться зараз навтьоки, Альона більше ніколи не спуститься до нього. Другого шансу не буде.

Відтак Артем наперекір усьому зібрав у кулачок усю свою відвагу, зазирнув точно у вічі дівчині, незграбно вручив їй квітку і опустився на одне коліно.

Я затамував подих. Я не міг повірити власним очам. Ну, невже? Це просто неймовірно! Щось зараз має статися! Зараз почнеться кінець світу! Чи, може, будинок завалиться. Або хоча б коняка почне народжувати!

Але оскільки ви зараз читаєте ці рядки, то розумієте, що з кінцем світу довелося почекати. Тьомик узяв руку дівчини в свою і промовив тремтячим голосом:

— Я накоїв чимало дурниць, я постійно робив усе не так і незаслужено ображав тебе. Я був неправий. Але… в усьому світі я не знаю дівчини, кращої від тебе. Виходь за мене заміж…

Отак-от скромно й невигадливо. Котрась із сусідок тихо схлипнула. Навіть у мене, слона товстошкірого, десь зашкрябало у грудях.

На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.

Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.