Читать «Роман юрби» онлайн - страница 9

П’ять років довелося витратити Іванові (“Гість удома”) на те, щоб повернутися на рідні терени й повернути собі ту домівку, з якої його багато років тому було забрано до таборів і яку змушена була продати його мати, щоби жити ближче до сина. Шляхом обміну квартир добирався він з Алтаю до передмістя Житомира зі скромним своїм скарбом. Ті формальності, що їх тоталітарна система возвела в ранг закону, аби принизити людину, позбавити її права на найелементарніші речі, змусили його, наче равлика, пересуватися разом із “порожньою хатою, в якій так лунко віддається по кутках звук його кроків...” Бути гостем у власному домі – це наслідок руйнівної сили тоталітарної системи, яка має безмежну владу над людиною. Повне відчуження од світу зовнішнього, ізольованість внутрішня уже по виході на волю витворили образ людини спорожнілої, вичерпаної, а проте перейнятої найвищою метою – повернутися в Україну, побачити рідний дім. Відчуття ворожості світу й почуття самотності – взаємообумовлені, одне посилюється іншим, поглиблюючи й без того глибоке відчуття відчуженості. Єдине, що його з тим світом ще пов’язує, що хвилює – аж до трему в руках, – це конверти зі штемпелями інших міст у поштовій скриньці, що стосувалися обміну квартири. Ясна річ, така внутрішня Іванова еміграція є вимушеною – він позбувся усіх зв’язків зі світом під тиском обставин, спричинених репресивним механізмом тоталітарної системи. Шевчукові герої здебільшого "великий світ” не розуміють, уникають його принципово, повсякчас відчуваючи його ворожість та антигуманність, уніфікованість та диктат. “Такий він малий у цьому світі й під цим небом, хоч хотів би бути сильним і незалежним ні від кого”, – думає Юрко, герой оповідки “Не зійди із поїзда”.

Але й “світ малий” часто позначений шекспірівськими пристрастями, новітніми шекспірівськими трагедіями в новому історичному інтер’єрі, на іншому етнопсихологічному ґрунті.

Відстоюване право на приватність, заявлене персонажами роману (а саме воно “виростає” з письменникової поетики будня), постає як виокремлення з натовпу, безликої маси, територія самодостатності індивідуума, розгортання самопошуку, свідомісного самопізнання.

Щільну фактуру абсурду, який випливає з монотонності, безпросвітної буденності життя, його бездуховності, письменник творить в оповідках “Місяцева Зозулька із Ластів’ячого Гнізда” та “Чортиця”. Героїня першої, Юлька, працює на шкідливому виробництві, вона позбавлена будь-яких духовних інтересів та орієнтирів. Райка, героїня другої, – взагалі лише людиноподібна істота, котра не має не тільки жодних інтересів, а й почуттів: вона тільки їсть і спить, переходячи, як кішка або якась річ, від одного господаря до іншого. Постійне Юльчине сидіння після роботи перед відчиненим вікном, байдуже споглядання вулиці (з визріванням мрії про власне житло й неувиразнене, заховане в глибині душі бажання стати колись матір’ю), повторюваність одного й того самого сюжету в Райчиному житті, її беззмістовне, навіть безсловесне існування – те виразне тло монотонності, на якому увиразнюється цілковита духовна та моральна деградація наших сучасників – мутантів доби тоталітаризму, яких система перетворила на безмовних рабів, котрим тільки й залишалося, що бездумно, механічно працювати, а то й взагалі не відчувати жодної потреби в праці. Такий стан “неусвідомленої свідомості” викликаний переважно суспільними деформаціями, тим тоталітарним принципом діяльності держави, що вбиває в людині людину, зводячи її потреби до мінімуму й позбавляючи духовних домінант. Письменник показує злочинну суть тоталітарної системи, яка пожирає не тільки індивідуальність, гасить будь-яку ініціативу, руйнує творче начало, а й убиває в людині саму здатність мислити і – що найзлочинніше – вбиває саму надію на щось краще, доводячи її до духовного та морального змертвіння, здичавіння. Думка “про щось” у них базується не на логічному виснуванні, а на поверхових чуттєвих спостереженнях. І цей “дотикальний” світ, майстерно відтворений письменником у всіх деталях, зовсім інший, навіть опозиційний до реальності, яку творить свідомість людини мислячої, високодуховної. І якщо чудернацький будиночок із поприліплюваними до нього вісьмома незугарними ґаночками та стількома ж антенами на даху, прозваний Ластів’ячим Гніздом, сприймається як своєрідний символ тоталітарної доби, то непрогнозована смерть Раї-чортиці стає вироком цій системі.