Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 173
Ірина Вільде
Адже він добре знає, що я не свої слова сказав, а повторив те, що від тата чув.
ДОВІРА
(Майже автобіографічне…)
Дивно, як це могло статись, що всі ми: сонце, сніг, морозець, дві пари лиж, Ти і я зустрілися випадково в одному місці і в один час?
А взагалі, то це була вже наша третя зустріч. Правда, ми обидвоє після цієї зустрічі вже напевно знали, що будемо одружуватися, хоч формально розмови поміж нами з цього приводу ще не було…
«О молодосте, — напише Ірина Вільде кілька років пізніше, — які в тебе короткозорі очі, а як далеко ними бачиш».
Того морозистого пополудня ми з Тобою вирішили одне кардинальне питання: що саме є найбільш вагомим компонентом у так званому щасливому подружжі?
— Довіра! — сказали ми в один голос.
Глибока.
Беззастережна.
Сліпа, а водночас всевидюча довіра.
І хоч в народі ходить думка, що довголітні заручини не призводять до добра, ми з Тобою становили, мабуть, щасливий вийняток.
Дотримуючись обраного нами принципу, я на самому початку нашої дружби призналася, що в Румунії, у Чернівцях, куди мені як дочці політичного емігранта була на той час дорога закрита, проживає моє перше дитяче кохання чи, як говорили на Буковині, «кіндерлібе».
Ти вислухав мене з увагою (ніякої дивини в цьому немає, адже Ти майже на рік старший від мене!) і промовив статечно:
— Кажеш, тобі було тоді п'ятнадцять років. Гм, йому теж стільки… А ти знаєш, що воно з часом минає…
Бісик ускочив у мене, і я запитала лукаво:
— А що буде, як не мине?
Ти знову подумав, а потім мовив розсудливо:
— А навіть коли б і були прояви рецидиву, то я певний у тому, що… вони будуть настільки незначні, що… ну, що не закаламутять гармонії нашого з тобою життя. Час — найкращий лікар, переконаєшся сама…
— Так, — це вже напевно рогатий з мене заговорив, — але я чула, що час не тільки чудовий лікар, а ще й неабиякий художник. Кажуть, що він уміє навіть сірі спогади перефарбувати в золотий колір.
Ти розсміявся. А сміявся Ти дуже щиро, як здорова, з чистою совістю людина.
— Ах, що варте оте «позолочування»! Таж то позлітка, яка й близько коло золота не стояла. З часом облітає, ледь торкнися її… Мали б ми з тобою чим журитись…
А все ж таки моя сповідь мусила залишити якийсь слід у Твоїй пам'яті, а може, і серця торкнулась, коли за кілька тижнів до нашого шлюбу Ти піддав ідею: чи не добре було б, мовляв, щоб я поїхала в Чернівці, зустрілась там зі своїм дитячим «захопленням» і, придивившись до нього з перспективи часу, остаточно переконалася, що мрії і дійсність не завжди ходять у парі…
Мені відняло мову. Я знала, що в мене буде розумний чоловік, але щоб водночас і такий тонкий психолог…
І за якоюсь асоціацією мені згадалися слова моєї великої вчительки Ольги Кобилянської: «…коли двоє належать одне одному, то чи зможуть вони завсіди бути для себе чимсь поваги й любови гідними. Се в подружжі велика і трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало!»
Але поки що солодке передчуття реальної можливості по стількох роках болючої ностальгії відвідати мою Буковину полонило мене беззастережно.