Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 175

Навіть столітні липи і клени у «фольксгартені» (сьогодні це парк ім. Калініна) нітрохи не постаріли, але і — о диво! — не виросли теж!

Тепер скажи сам, чи не могла я мати ілюзію, що застану своїх друзів такими, якими залишила дванадцять років тому?

Тепер мені треба було тільки телефонувати до друга мого дитинства та домовитись щодо часу й місця зустрічі…

Чи зрадів, почувши мій голос?

Як Тобі сказати?

Річ у тому, що за ті роки він взагалі відвик від мого голосу, але коли, нарешті, вже усвідомив, хто його турбує, то йому годилося б уже виявити радість з того приводу.

І коли я о шістнадцятій годині (з дипломатичним кількахвилинним запізненням) увійшла до кафе на вулиці Румунській (гай-гай, а була колись Руська!), то мені назустріч підвівся щуплий елегантний чоловік) тоді щойно входили в моду чоловічі білі костюми), і я до того збентежилася, що в мене почав заплітатися язик.

Прагну бути з Тобою щирою до кінця: не настало розчарування, як ти сподівався, а просто вся ота зустріч виглядала як одне непорозуміння.

А при непорозумінні знімається вина з обидвох сторін, чи не так?

Факт, що цей елегантний мужчина, наче з паризького журналу мод, і той, трохи сутулуватий хлопчина в поношеному костюмі зі старшого брата, — одна й та сама особа, практично не мав для мене вже жодного значення.

З тією різницею, що з наказу доброї, а чи злої сили, образ хлопчини з меланхолійними очима відверто житиме лише в пам'яті мого серця, не зачіпаючи ні живих, ні мертвих, ніби крильце мушки, залляте бурштином…

А що таке мертве крильце мушки в золотому полоні?

Його нема, бо воно мертве, але воно і є, бо, залите бурштином, може існувати до кінця віку нашої планети.

Про що ми розмовляли?

А про що розмовляють малознайомі люди?

Про все і про ніщо.

Він провів мене на вокзал, по дорозі купив галузку білого бузку, передав сердечні вітання моїм батькам і нареченому, тобто Тобі, побажав мені всього найкращого на майбутній «новій дорозі життя», а ще — теплий потиск долоні, трохи формальний поцілунок у руку, «напиши, як заїхала» і finita la commedia!

Чи боліло?

Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілей найближчих, чи не так?

А звідки все ж таки той щем у серці?

Не треба задавати таких питань самому собі.

По дорозі, де роздвоюється залізнична вітка Снятин — Лужани, прийшла до мене спокуса, якій я була не в силі опертись.

Десять з чимось кілометрів, тільки десять з невеличким «гаком» звідсіль розміщене село Веренчанка, яке у моєму серці за час проживання у «Польщі» виросло до символу Батьківщини.

Колись у цьому акаційовому селі (їй-бо, тут навіть гаї з самих акацій) учителювали мої батьки, тепер проживала подруга моїх юних літ, найперша повірниця моїх юних тривог, дівчина з гарним грецьким ім'ям Артемізія…

Бути в Римі і не бачити папи римського, хто таке чував?