Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 172

«Хлопці! Нам треба знищити вогневу точку ворога, інакше ми не зможемо наздогнати фашистів і розгромити їх, як належиться. Ви бачите, що то за клята вогнева точка, не дає нам перебратися через Дністер? Заки ми дочекаємося, як вони вистрочать всі кулі, фашисти втечуть. Треба комусь з нас що б там не було перебратися на другий берег, а потім зайти ззаду і гранатами розгромити тих у пивниці. Завдання, — ще сказав командир, — нелегке. Хто зголошується виконати його?»

Зголосилося декілька бійців, але командир вибрав нашого татка. А татко наш хитрий, не бійся! Чого це він буде перепливати Дністер на очах у фашистів? Він пішов собі далі ген-ген понад Дністром, перебрів у мілкому місці на кущуватий берег, а коли посутеніло, закрався до сховку ворога і… виконав завдання. Коли кулемет втих, бійці відразу ж переправились на другий берег і давай наздоганяти фашистів.

Коли батько доповів командирові, що завдання виконано, той відразу ж представив тата до нагороди. А тут — в наказі перекрутили прізвище батька. І треба ж було, щоб така притичка трапилася якраз з моїм батьком! Замість «Підлісний» було написано «Підліжний». Одна-однісінька буква замінена, а яку вона силу мала. Прийшло з головного штабу, чи звідки там, що нагороджують Підліжного Золотою Зіркою, а такого немає у частині. Ага, я ще забув додати, що згодом тата перевели в іншу частину. То було саме тоді, коли я думав, що він служить танкістом.

Шукають, питають за Підліжним, а батько не знає, що то про нього мова, та й мовчить. Ну, звичайно, якби так на мене, то дзуськи мовчав би. Але в мого батька такий вже характер. І треба було стільки часу, щоб нарешті доглупатися, що тоді зайшла помилка. От і наш тато! От і характер!

І так я став сином Героя!

28 листопада

Я ще хочу розповісти, як то було, коли батько повернувся з Москви з Золотою Зіркою на грудях.

Коли батько мав приїхати київським поїздом, то на станції в нашому селі зібралося людей, наче проводи в армію. Не встиг тато зіскочити з сходинки вагона, як відразу чоловіки підхопили його на руки, наче на футбольному полі. Надворі морозно, а вони розпинають йому пальто, аби всім була видна Золота Зірка. Мені аж жаль стало, що всі хапають тата, а я, його рідний син, дотиснутися не можу до нього. А батько то наш, виходить, і Золота Зірка наша, Підлісних.

В хаті стало ще тісніше. Але я таки зумів якось пропхатися до тата. Мусив аж в ногу щипнути тата, щоб він мене помітив.

Тоді тато взяв мене при всіх на руки, підніс угору і спитав:

— Що ж, синку, тепер вже не соромно тобі за свого батька?

А мені й справді стало соромно, але цим разом за… себе. Та, на моє щастя, я не розгубився і голосно відповів, щоб всі чули:

— А чого це ви так питаєте, тату? Аби діло було зроблене. Хіба справа в одній нагороді?

А народ довкола так і зашумів:

— Ач, яке мале, а як правильно зміркувало!

А я сховав лице в батька на грудях і не дивився на людей. Перед Грицьком ніяково.