Читать «Панна квітів» онлайн - страница 40

— А я хотів би, щоб у мене була така мама, як ви, — сказав тихесенько Бігунець і захоплено подивився на Сонце, — Знаєте, я ніколи не бачив своєї мами. Може, в мене її не було? Я живу на землі так довго, часом мені здається, що моя мама — якесь дерево чи роса… Може так бути?

Золота Жінка не відповіла. Сиділа задумано й дивилася туди, де топилася в м'якому сутінку земля. І був там у цей мент вечір, і золотилися води, і спалахували ясним сяйвом шибки, а дерева примовкли і нерушно завмирали — все готувалося на землі до спочинку.

— Ні, — сказала Золота Жінка, — Коли б я тебе взяла за сина, ти мусив би назавжди лишитись у цьому палаці. А ти потрібен на землі.

Вона встала, аж хрумкнули в неї кісточки в колінах, і повільно пішла по сходах.

— Я дуже втомилася, — сказала вона, — Але зараз я винесу тобі сонячної води.

Вона винесла золоту осяйну гарбузку, віддала її Бігунцеві і поцілувала його в лоба. Тоді повернулася, повільно-повільно пішла по сходах, а за якийсь час впливла у відчинені двері, які так само повільно й урочисто за нею зачинилися.

Відтак темрява впала на світ, і Бігунець аж очі протер, щоб роздивитися. Біля нього яскраво світилася золота гарбузка, і була вона як зірка. Бігунець пішов по одній із стежок, що була як права рука сонячного палацу, і ті, хто дивився в цей час із землі в небо, казали: «Дивіться, зірочка рухається!»

Бігунець спинився на краю стежки, і в нього аж голова закрутилася.

— Гей, Рітозіє, Золота Птахо! — гукнув він дзвінко, — Допоможи мені спуститися на землю!

Але довкола стояла глуха тиша, тільки чутно було, як подзвонюють навколо скляні, блискучі зорі. Бігунцеві аж холод у п'ятки зайшов, коли він ще раз зирнув на землю, а вуста його тихо зашепотіли ще одну казку про те, що не треба нічого боятися. Він заплющився, притулив до грудей золоту гарбузку, відштовхнувся і полетів униз. А ті, котрі дивилися з землі у небо, вигукнули здивовано:

— Дивіться, дивіться, зірка падає!

Зірка падала. Швидко й стрімко неслась у просторі, і від того льоту аж у вухах свистіло. Золота гарбузка була наче повітрям надута, але все одно Бігунець мав щільно приплющені очі. Падав і чекав. Чекав, що розіб'ється разом зі своєю гарбузкою, натомість плавно опустився на оповиту тьмою Землю.

— Де це я? — спитав, роззираючись.

— Вдома, біля своєї печерки, — сказав йому приятель Павук, — Що це в тебе світиться в руках?

— Це те, заради чого я й до сонця дістався! — сказав Бігунець, — Але зараз я надто втомився, щоб розказувати. В мене очі злипаються й падають, а руки й ноги ватяні.

— Лягай і відпочинь, — сказав турботливо Павук, — Я постережу твій скарб.

— Дякую тобі, любий друже, — втомлено мовив Бігунець, бо очі в нього справді злипалися. І поки дійшов він до свого ложа, заснули його ноги, коли ж ліг, заснули й руки. Він дихнув якнайглибше, і заснули його груди, зирнув у просвіт з печерки туди, де тремтіли зорі, і заснула його голова. І всі заснули в цьому світі, навіть Котило, якому цієї ночі наснилося щось дике й неймовірне.

А привиділося йому, що знову прийшов до нього той малий зухвалець із золотими п'ятками і викликав його на герць. І була в того зухвальця в руках золота шабелька, схожа на блискавку, якою викресав він вогонь. Той вогонь затріщав і загугонів, і охопив усе Котилове тіло і почав спалювати його. Котило помчався, намагаючись збити вогонь. Він ревів і виривав з корінням дерева, зрештою і до річки докотився і почав падати з якоїсь дуже високої кручі. Але він не впав із тої кручі, бо прокинувся і довго віддихувався, щоб позбутися наслання. Відтак повільно скотився в долину, в якій стояла крем'яна скеля, і почав зі скреготом наточувати собі зуби.