Читать «Панна квітів» онлайн - страница 39

— Перша річ, як врятувати Берізку, — сказав Бігунець, — Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.

— Вона стала деревом від страху перед Котилом, — сказала Золота Жінка, — Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.

— А чи не можу я стати її визволителем? — спитав Бігунець.

— Можеш! Та ти вже ним і став, — сказала Золота Жінка.

— Що ж я повинен зробити ще?

— Взяти води, що нею я вмиваюся, — сказала Золота Жінка, — й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?

— Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.

— Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі…

— Хіба в тебе немає сили її покарати?

— Немає, — зітхнула Золота Жінка, — Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.

— Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.

— Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь, — сказала Золота Жінка.

— Виходить, Котило буде вбивати і нищити? — спитав занепокоєно Бігунець, — Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.

— Я це знаю, — сумно зітхнула Золота Жінка, — І це ще триватиме…

— Чому триватиме?

— Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила. Хтось такий, хто може й померти, а витримати двобій із тим чудиськом…

— А чи можу тим кимось стати я? — спитав Бігунець.

— Ти?

— Авжеж. Я не боюся Котила, — сказав Бігунець, — І знаєте чому? Бо знаю таку казочку, що не треба нікого боятися. Хочете, розповім?

І Бігунець розповів третю казку про те, що не треба нікого боятися.

ТРЕТЯ БІГУНЦЕВА КАЗКА

— Це було в одному лісі, де я жив раніше, — сказав Бігунець, — На узліссі текла річка, та така широка, що не можна було й перейти…

— Це був Дніпро? — спитала Золота Жінка.

— Це був Дніпро, — сказав Бігунець, — Один Зайчик тікав від Лисиці, і вже не було йому куди втікати, тільки через міст. А той міст був прив'язаний за мотузки. Біг Заєць уже по мосту, коли до нього Лисиця тільки добиралася…

— Це якийсь дуже кумедний міст на мотузках, — сказала Золота Жінка.

— Авжеж, бо це казковий міст, — сказав Бігунець, — Так от, якби злякався Заєць, то побіг би геть, а Лисиця його догнала б. Але він не злякався. Він не побіг, а спинився.

«Гей ти, Лисице, — закричав він, — коли ступиш на міст, я розв'яжу мотузки, міст захитається і ти впадеш у річку і втопишся!..»

— А хіба він справді не міг розв'язати мотузків? — спитала Золота Жінка.

— Ну звісно, не міг. Вони були не для заячих лап. Все-таки тримали цілого моста і мали бути туго зав'язані.

— І Лисиця злякалася?

— Злякалася й повернула назад. А Заєць пішов своєю дорогою, сказавши собі те, що я завжди кажу: «Не треба нікого боятися!»

Золота Жінка всміхнулася й погладила Бігунця по голівці. І від того дотику волосся його заблищало, заясніло і стало зовсім золоте.

— Я хотіла б мати сина такого, як ти! — сказала Золота Жінка.