Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 8

Микола Олександрович Далекий

І тут долетіли до них ослаблені віддаллю звуки далеких пострілів, відчайдушного собачого гавкоту. Відразу ж зовсім недалеко від садиби ксьондза невпевнено дзявкнув чийсь собака, потім другий, кілька нараз, і їх сигнал тривоги ліниво підхопив увесь собачий гарнізон Підгайчиків.

— Це в нас у Бялопіллі, — якимось чужим, глухим голосом промовила Стефа. Вона відхилилася від Юрка, прислухаючись. Її рука, затиснута в руці хлопця, тремтіла.

— Ну, чого ти, — намагався заспокоїти її Юрко. Але сам він уже знав, що там, за горбами в долині, де лежить маленьке село Бялопілля, сталося непоправне — за сигналом пущеної в небо ракети українські хлопці напали на поляків. Що робити? Як же він не здогадався про це раніше? Адже він чув розмову Петра з гостем, та й сама раптова поява Петра свідчила про якусь нову українську акцію. Петро дарма не приїздить. Тепер пізно. Там, у Бялопіллі, Стефині бабуся й братик. Те, чого він, Юрко, так боявся, сталося. Тепер він може врятувати тільки Стефу. Але Стефа, вони… Що робити? Що їй сказати?

Поки Юрко гарячково й безуспішно підшукував погрібні слова втіхи, виправдання, закам'яніле обличчя дівчини наче випливало з темряви. Вже не мерехтіння зірок, а якесь інше бліде світло падало на нього. По-дитячому відкривши рот, вона з жахом дивилась кудись угору через Юркове плече. Хлопець озирнувся, й те, що він побачив, здалося йому в першу мить низькою рожевуватою хмаркою. Це були ледь порожевілі від далекої заграви верхів'я столітніх лип на кладовищі. Там, за горбами, в Білопіллі, вже горіли хати.

Удар припав на плече і збив Юрка з ніг. Очевидно, Стефа відштовхнула його обома руками з усіх сил. Юрко не втримався, полетів на траву. Він почув тонкий відчайдушний зойк дівчини й відразу ж скочив на ноги. Стефи біля нього не було, вона втекла, але він помітив, як майнула в темряві біла кохтинка, й кинувся навздогін.

Він наздогнав би її відразу й затримав би, якби пам'ятав про дріт у проломі загорожі і взяв трохи вправо! Але він забув… Колючий дріт схопив його за холошу, й він з усього розгону гримнувся на землю. Цього разу він ударився дуже. Юрко аж застогнав з болю та досади. Квапливо, дряпаючи іржавим дротом ногу, він насилу відірвав дріт від холоші, скочив на ноги й знову помчав ледь помітною стежинкою. Стефа була десь попереду. Минуло лише кілька секунд, і вона не могла забігти далеко. А побігла вона, звичайно, в Бялопілля. Треба її впіймати, зупинити, врятувати.

М'який пил дороги, дерев'яний хрест, за ним серед горбів в'ється польова стежка. Сюди! Він знав цю стежину. Хвилина-дві, і він побачить білу кохтину попереду. Юрко мчав, легко відштовхуючись від землі своїми дужими ногами, жадібно вдивляючись у темряву, не думаючи навіть, що десь на його шляху може з'явитися яма чи рів. Лан вівса, стіна жита, складені хрестиками снопи пшениці, знову смужка ярини й хрестики пшениці. Зараз, зараз… Вона десь тут, неподалік… Його хвилювало тільки одне — бажання якнайшвидше вгледіти в темряві Стефу. Куди ж вона поділася? Якими б не були прудкими її босі ноги, він, Юрко, вже повинен був наздогнати її. Ще хвилина, дві… Здавалося, він не біг, а летів над землею, наче великий безшумний нічний птах. Та білої кохтини попереду не було видно.