Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 9

Стефа зникла. Ніч наче проковтнула її. Можливо, назавжди, як чорна могила… А він щойно стояв з нею поруч, його руки, здавалося, ще відчували тепло її рук. Назавжди… Вперше відчай охопив хлопця.

— Стефо! — крик рвав його груди, їдкий піт заливав очі. — Стефо!

Ані звуку у відповідь Юрко продовжував бігти з усіх сил. Він уже давно помітив рожевувате світло попереду, але не розумів, чому це світло все зміщується вправо від того місця, куди вела стежка, і де, як йому здавалося, було Бялопілля.

Він зрозумів це, коли вибіг на якусь дорогу, що перетинала стежку. Дорога здалася йому незнайомою. Тут повинен був стояти кам'яний побілений хрест, під яким вони зі Стефою залишали одне для одного листи.

Хреста не було.

Лише тут Юрко здогадався, що, очевидно, ще аж біля Підгайчиків на розвилці він помилився стежкою. Не роздумуючи над тим, як це могло трапитися, й не сповільнюючи бігу, хлопець кинувся по дорозі праворуч, просто на заграву. Тепер усе залежало від того, чи великий гак він зробив. Часу Юрко не відчував. Тільки відстань могла підказати йому, чи зможе він наздогнати Стефу. Але й відстань важко було визначити. Скільки лишилося за його плечима? Кілометр, два, десять… Йому здавалося, що він біжить уже цілу вічність.

Дорога наче винесла його на горб, і він побачив, як далеко попереду майнув рудий лисячий хвіст полум'я з димом, і почув автоматну чергу. Тут же з темряви виринув і швидко наближався до нього білий хрест. Так, це був той самий хрест. Цього разу він не помилився. Може, Стефа ще не добігла сюди. Почекати, перевести подих? Ні. Він не може ризикувати жодною хвилиною.

Знову вузька стежка, знову смужки хлібів. Усе ясніше й ясніше, тривожне світло розливається над землею. Уже не віриться, що це відбувається не уві сні, а наяву. От… Він знову побачив полум'я, й на фоні заграви майнув силует Стефи. Вона, вона!

Юрко не гукав, не рахував секунд. Він біг. Біг доти, поки не порівнявся із Стефою й не схопив її за руку. Вони обоє впали на землю. Стефа намагалася вирватися, але хлопець міцно тримав її за руки, притискав до землі. Він задихався. Підіймаючи голову, дивився на вогні. Спітніле обличчя його заливало червоне світло. Горіло три хати. Зовсім близько. Правіше займалася ще одна. Чути було постріли й крики.

— Туди не можна, Стефо, — промовив нарешті Юрко, важко дишучи. — Не пущу! Туди не можна… Там — смерть!

2. ТІЄЇ Ж НОЧІ

Оксану викликали несподівано, вночі. Посланий Горяєвим офіцер знайшов її на запасному польовому аеродромі. В комбінезоні, з парашутом за плечима вона чекала своєї черги на літак, виділений для нічних тренувальних стрибків. Провожатий виявився маломовним, але Оксана й не намагалася розпитувати, вона здогадалась, і що означає цей терміновий виклик: її відпочинок, навчання закінчилися, починається робота…