Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 17

Знову залунали постріли, несамовиті крики. Стефа рвучко підняла голову й, застогнавши, безсило опустила її. Юрко знав, що Стефа в ці хвилини ненавидить його, що він їй гидкий, відворотний, і вона б вирвалася, втекла, якби в неї були сили. Найжахливішим було те, що він, сильний і сміливий, не міг їй допомогти. В нього не знаходилося навіть слів для втіхи, виправдання, він був кругом винен перед нею. Можливо, Петро, його улюблений брат, там… І Стефа здогадується про це.

Юрко почув тупіт ніг, голоси неподалік від себе. Поміж копами майнули освітлені вогнями постаті. Молоді хлопці. Поляки… Всі простоволосі, босі, один у білизні, але з карабіном.

— О, моя матка, моя матка…

— Франек, слово гонору, вони мені заплатять. За все заплатять кров'ю своєю свинячою, смердючою. Святою матір'ю божою присягаюся.

— Набої… Коли б я встиг дістати набої із схованки. Я б їм всипав..

— Моя бідна матка… Що вона їм зробила? Вони її ножами…

— Слово гонору, Франек…

— Панове, якби я мав набої…

Пробігли близько, захекані, з божевільно витріщеними очима на червоних спітнілих обличчях.

Хвалити бога, не помітили… А то б убили, роздерли обох. Треба швидше залишити це страшне місце, піти в рятівну темряву, в ніч.

— Стефо, — Юрко розтулив пальці, торкнувся до плеча дівчини. — Ходімо звідси, Стефо! Нам тут не можна… Чуєш?

Вона не відповідала, а тільки сіпала плечем, намагаючись скинути його руку.

— Я з тобою. Я тебе не кину, сховаю. Ходімо.

Ще постріли, і раптом хапаючий за серце тонкий пронизливий дитячий крик. Стефа зірвалася, але Юрко встиг схопити її за руку, зловив і другу, якою вона почала бити, дряпати його обличчя.

— Геть! Ненавиджу! Іди, пусти мене. Там мій братик… Пусти!

Дівчина звивалася, намагаючись вирватися, била його ногами, спробувала вкусити за руку, плече. Вона наче збожеволіла. Юрко зрозумів, що врешті-решт вона вирветься, втече. І загине. Тільки він один може врятувати її. Якщо можна притупати…

— Стефо, послухай, голубко… Ну, послухай же! Я піду з тобою. Тільки заспокойся. Чуєш?

— Не треба. Не хочу! Вони вб'ють тебе. Твій брат уб'є…

Стефа кидалася на всі боки, падала навколішки, намагаючись вирвати свої руки з хлопцевих.

— Я з тобою. Самої не пущу.

— Не треба. Не треба! Пусти!

— Підеш за мною… Чуєш? І тихо, Стефо. Благаю тебе.

— Пусти…

Юрко злегка відштовхнув її й першим побіг униз, на вогні. Він знав, на що зважився. Тільки чудо могло врятувати їх. Але хіба смерть Стефи не буде його смертю? В них одне серце… Якщо воно перестане битися, то для обох. Люди, весь світ був проти них, вони повинні були принести себе в жертву своїй любові й чужій спільній ненависті, ворожнечі.