Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 19

Юрко відчув, що в нього з очей котяться сльози. Але він знав, що кожна секунда перебування в цій хаті може стати фатальною для них. Хлопець доторкнувся плеча дівчини.

— Ходімо, Стефо. Зараз же!

Різким, ворожим рухом вона відкинула його руку, заголосила ще дужче. Тоді він підняв її на ноги, струснув, ударив долонею по щоці.

— Тихо… Кому кажу? Цить!

Його охопила лють — дурне, безглузде дівчисько, дай їй волю, загубить усіх, усіх. Баби! Тільки піддайся їм, голову втратиш…

Ляпас і гнійний вигук подіяли на Стефу. Дівчина замовкла, й щось розумне, неспокійне майнуло в її очах. Вона випустила з рук хлопчика, кинулись до скрині, почала квапливо виймати речі, кидаючи їх на велику хустку, розстелену на підлозі. Купа росла — сукні, чоботи, пальта, сувій домашнього полотна, чоловічий костюм…

— Стефо, Стефо, досить. — зашипів Юрко. Стефина жадібність неприємно вразила його, здалася блюзнірською в цю мить. Однак дівчина продовжувала звільняти скриню. Юрко відштовхнув її, вхопив кінці хустки, почав зав'язувати вузол, а Стефа сунула й сунула якісь лахи йому під руки.

Нарешті величезний вузол був готовий. Юрко кинув його на плече, ступнув крок до дверей і обмер. Зовсім близько, видно, на вулиці, пролунав постріл, вигуки: «Ось він! Сюди, друже! Переймай!» Ще два постріли, тупіт ніг на подвір'ї. Здавалося, пальці самі розтиснулися, вузол м'яко впав на підлогу. Юрко озирнувся на Стефу. Дівчина стояла біля скрині з братом на руках, бліда, беззахисна, готова до смерті. От їх кінець…

Ні, не кінець! Юрко був не з тих, хто покірно підставляє голову під обух. Кров збунтувалася в його жилах. Ні, не кінець! Він штовхнув дівчину до стіни, за двері, вийняв з мертвої, задубілої руки бабусі слизький ніж і ступив у сінці, назустріч тим, що вже йшли до хати.

Їх було двоє. Перший з кучерями, випущеними по обидва боки козирка мазепинки, швидко підвів карабін для пострілу, але другий, визирнувши з-за його спини, вигукнув здивовано:

— Юрко? Ти, Юрку? Друже Сич, не стріляй, це Юрко, брат Ясного.

Юрко по голосу впізнав свого односельця Василя Тимкова.

Вояка в мазепинці, недовірливо поглядаючи на Юрка, опустив карабін. Тимків вийшов уперед, побачив закривавлений ніж у Юрковій руці, вбиту стару за порогом, зрадів, засміявся.

— О, тут наш козак молодий уже погуляв… Чого ж ти, Юрку, з самим ножем, без карабіна? Візьми хоч рушницю. — Перехопивши в ліву руку свою гвинтівку, він здійняв з плеча двостволку й простягнув її хлопцеві. — Ходімо з нами! Тут десь цей клятий лях, кривого Заремби син, ховається.

З вулиці долетіли вигуки: «Сюди, хлопці! Ось він!»

Обидва вояки вискочили з сінець, побігли до воріт.

Чудо сталося. Брат Ясного… Так, він брат Ясного, того самого Ясного, з чиєї, видно, волі й наказу проводиться ця акція. Брат, улюблений брат урятував його. Самим лише своїм грізним ім'ям. Тепер у нього в руках — рушниця. Заряджена? Так, набої в обох стволах. Спасибі, брате…

Юрко провів долонею по обличчю, стираючи піт, і повернувся до хати. Стефа стояла за дверима з заплющеними очима, притиснувши до себе хлопчика, що онімів від страху, губи її шепотіли слова молитви, Юрко опустив очі. Він не вірив у бога й знав, що ніякі нещастя не-змусять його визнати, повірити в те, чого немає, що вигадали безсилі, зневірені, зламані лихом люди. Але в цю хвилину йому захотілося, щоб бог існував. Байдуже, чий бог — християнський, мусульманський, язичницький, аби лише він був справді всевидющий, всесильний, справедливий. І Юрко не насмілився перервати молитву коханої. Він навіть почував себе винним, що не може приєднатися до її палких благань.