Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 16

— Було… Відпускали. Що з німого візьмеш?

— Як це?

— Я німим прикинувся. — Лукаві зморщечки променями побігли від веселого чорного хлопцевого ока. — Німий швець зі Львова.

— І ніхто не запідозрив?

— Ні. В нашого сусіда син моїх літ німий від народження. Я з ним дружив. От я його й копіював…

Несподівано м'язи хлопцевих щік сіпнулися, обличчя звело судомою, він замугикав, схлипнув, знову замугикав, ляснув рукою по халяві полковникового чобота, щось швидко показав йому на пальцях, схвально закивав і знову замугикав із стогоном, схлипуваннями.

— Зрозуміли? — запитав він, сяючи, коли сеанс було закінчено.

— Похвалив мої чоботи?

— Так! Сказав, що тепер такого хрому не знайдеш, не купиш. З-під поли за великі гроші продають барахло, шкіра поганого, кустарного виробу, тріскається, пропускає воду.

Горяєв, повеселішавши, обійняв хлопця, любовно пригладив його чуба. Обернувсь до Оксани, запитав майже хвастовито:

— Як?

— Захоплена, — засміялася дівчина.

— От, Ярославе, яке завдання, — сказав полковник, заклопотано глянувши на годинник. — Ця дівчина завтра буде там, звідки ти прийшов. Ти виспишся добре, а потім прочитаєш їй останню лекцію і приймеш залік.

Ярослав оцінююче суворо, з мимовільним жалем глянув на Оксану, ніби зважуючи її своїм поглядом, намагаючись угадати, чи зможе вона витримати те, що витримав він, чи вистачить у неї сил. Все-таки дівчина… Йому було по-чоловічому тривожно за її ризиковану долю.

Оксана, не вдаючись до захисної посмішки, витримала цей погляд.

Як тільки сержант, одержавши наказ улаштувати на нічліг прибулого, вивів Ярослава, полковник Горяєв подав Оксані малесенький конвертик.

— Отже, повернемось до Хауссера. В конвертику — стара поштова. марка. Філателісти кажуть, що таких марок збереглося небагато. Отже, річ рідкісна й коштує чималих грошей. Історія цієї дрібнички така…

3. БРАТ ЯСНОГО

Стефа лежала, вткнувшись обличчям у колючу стерню, тіло її здригалося від беззвучних ридань. Світлі кіски розв'язалися, впали на шию. Юрко тримав за руку кохану й, підвівши голову, похмуро, розгублено дивився вниз, на вогні.

Яскраві вогнища палаючих хат освітлювали село й ніби хотіли відігнати якнайдалі в поля пічну пітьму. Цегляний костьол, що підносився в центрі, здавався рожевим, відблиски полум'я билися в його темних стрілчастих вікнах. Було добре видно білі стіни хат, подвір'я, колодязні журавлі, горщики на кілках тинів, озброєних рушницями людей, що групами, й поодинці пробігали вулицями. Стрілянина, відчайдушні крики лунали все рідше й рідше; навіть собачий гавкіт почав змовкати — перелякані захриплі пси поховалися по закутках. Ревли корови в хлівах, тривожно іржали коні.

Обурення, гнів підіймалися в Юрковій душі. Правду кажучи, він не дуже любив поляків і навіть не раз мріяв про те, як метатиметься їм за кривди, заподіяні українцям, але те, що він побачив зараз, жахало його. Отак напасти на сплячих, потомлених працею хліборобів, палити їх хати, вбивати всіх підряд… А поляки? Адже вони теж спалили хутір Дубки, вирізавши всіх українців від малого до великого. Але ще до цього українці спалили польський хутір… Так можна без кінця вияснювати, хто перший почав. Юрко не зрозумів, а швидше відчув, що важливе не коріння ворожнечі, яке веде в глибину віків, а сьогоднішній і завтрашній день. Невже ворожнеча, нечувані мордування триватимуть без кінця-краю? Але при чому тут він, Стефа, їх кохання й щастя, на яке від народження має право кожна людина?