Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 65

21

А Меджі, отямившись від страхів, безтурботно базікала. Вона говорила про що завгодно, немов намагаючись винагородити себе за гіркі хвилини образи й розчарування, що їх вона пережила після того, як пішов Фред… Ні, в тому-то й річ, що таке поводження Фреда було зовсім не випадковим, воно завершувало собою цілу низку брутальних вчинків людини, до якої вона так тяглася. Ну й нехай, і добре, — знову й знову переконувала вона себе, коли думка про Фреда боляче колола серце, — не слід навіть згадувати про це. Особливо коли поруч іде Джеймс Марчі, милий, симпатичний Коротун, такий дбайливий і смішний. Чомусь раніше вона не уявляла собі, що з ним можна так хороше розмовляти, зовсім по-дружньому, легко й весело. Звичайно, це не Фред, лагідні слова якого хвилювали її… А те, що Джеймс так багато знає, — це навіть цікаво. Про метеорити, про огидну плісень, від якої гинуть мурахи й навіть миші, про космічні справи, — боже мій, звідки в нього стільки знань! І коли він розповідає, все стає зрозумілим, хоч ти раніше ні про що подібне й гадки не мав. Дуже гарний Джеймс, Коротун… здається, вона так і назвала його? Вийшло трохи неввічливо, але ж він не образився? Мабуть, він просто не вміє ображатися, такий уже Джеймс добрий, чи що. І тримати його під руку було б зовсім приємно, коли б він не напружувався, адже він так кумедно відставляє руку, що вона аж труситься… «Не вкушу ж я його, справді?..»

Подумавши про це, Меджі раптом сама здивувалась: яка дивна істота — людина, може говорити щось одне, а думати зовсім про інше, немов думки йдуть на якомусь другому поверсі! Адже ось і те, про що я думала зараз, лишилося для Джеймса невідомим, бо ж я не говорила про думки з другого поверху, а про щось зовсім інше, незалежно від розмови.

Вона пішла трошки повільніше, все ще спираючись на руку Коротуна.

— Джеймс!

— Що, Меджі?

— А у вас буває таке, що ви говорите зовсім не те, про що думаєте? Думаєте одне, а кажете інше?

Джеймс Марчі змішався, в його голосі почулася непевність.

— Н-ну… буває… адже не завжди скажеш те, що думаєш.

— Ні, це не те, — рішуче відповіла Меджі. — Я не про ввічливість. А от коли думки йдуть самі по собі, а кажеш… зовсім про інше. Немовби в тобі відразу двоє. Розумієте? Ну от, наприклад, ви. Коли ми розмовляли з вами зараз, про що ви думали? Про те, що говорили, чи про інші речі? Тільки правду!

Джеймс зовсім розгубився. Тільки правду?.. Але це значило б сказати про найпотаємніше, те, про що він навіть сам собі боявся признатися. Про що він думав зараз, балакаючи з Меджі, охоче підтримуючи її невимушене щебетання? Звичайно, про неї. Проте… Дуже збентежений, він однією рукою пощипав борідку, відчуваючи другою лагідний, але настійливий дотик теплої руки Меджі, і в неясному мерехтінні її очей вгадував запитливий вираз її обличчя.

— Чого ж ви мовчите, Джеймс? Вам так важко відповісти?

Голос був лагідний і трошки сумний, немов і не було щойно безтурботно балакучої Меджі Бейкер. Чому в неї раптом так змінився настрій? Чи це до Меджі прийшла та сама журлинка, яка відрізняла її від інших, знайомих Коротуну дівчат і яка здавалася йому надзвичайно привабливою, бо, коли він помічав її, серце стискалося від ніжності й невідступного бажання щось сказати, чимсь утішити Меджі.