Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 12

— І ти насмілюєшся так казати? — обурено заперечив Джеймс Марчі, так сплеснувши руками, що мало не випав молоток. — Невже ти не розумієш цінності наукових відкриттів? Коли б я почув це від Фреда, ну, тоді де наше не пропадало! Але ти, Клайд…

— І знов, занотуй собі, я не люблю неприхованих лестощів, — обірвав його Клайд. — Скажи прямо, що тобі треба, Коротун, а не хитруй.

— Я хотів би, щоб ми з тобою віднесли метеорит до нашого табору, — чесно зізнався Джеймс, довірливо дивлячись своїми блакитними очима на Клайда. — Там я його роздивлюся, порівняю з малюнками в книжках і взагалі обслідую. Він же матиме наше ім’я. Ти тільки уяви собі, як це звучить!..

— Гаразд, гаразд, я готовий пожертвувати собою для науки, — усміхнувся Клайд. — Скажи тільки, звідки тут, на березі безіменної річки, взявся цей метеорит? Не впав же він прямо з неба? Лежить спокійно серед іншого каміння.

Джеймс затнувся. Поправляючи окуляри, що сповзали з лоба, він відповів:

— Ну, тут може бути чимало припущень. Зрозуміло, він не впав прямо сюди, інакше тут створилася б велика воронка, адже швидкість його падіння величезна… Ми не помітили б його так легко, він зарився б у землю. Я гадаю, що наш метеорит упав десь на схилах гір, далеко звідси. Мабуть, він довго лежав там, і вода поступово підмивала його. А потім підхопила течія річки. В повінь вода винесла його в річище і на цьому березі разом з іншими валунами він застряв. Як тобі подобається моя гіпотеза? Імовірно, га?

Клайд непевно свиснув. Ідей у Коротуна було завжди багато, він міг мимохідь викласти яку завгодно гіпотезу, обґрунтовувати її потім годинами, а на завтра вже винайти іншу ідею і так само наполегливо захищати її, забувши й думати про першу. З ним не варт було сперечатися. Тому Клайд вирішив за краще з усім погодитись відразу.

— А яким чином ти збираєшся тягти до табору метеорит? — спитав він.

— Гмм… ну, на руках, чи що.

— Маю великі сумніви. — Клайд спробував ще раз підняти чорний валун і безнадійно махнув рукою. — Це не пройде, Джеймс, — тоном, що виключав будь-які заперечення, сказав він Коротуну, який неспокійно переступав з ноги на ногу.

— Чому?

— Камінець надто важкий, щоб нести його на руках, та ще й круто вгору. Одному це потягти, а обом — нема за що взятися. Спробуй сам, га?

Джеймс з готовністю нахилився. Але за хвилину випустив метеорит з рук і випростався, смутно зітхаючи.

— Що ж, ти маєш рацію, Клайд. Важкувато… А що ж робити? — поцікавився він, немов це мав вирішити його друг.

— Поки що залишити його тут.

— Це неможливо! — палко відповів Джеймс. — Його змиє вода… чи взагалі він якимсь чином пропаде… Така наукова цінність, а ти кажеш залишити!

— Він лежав тут з давніх-давен, і ніхто його не помітив, — слушно пояснив Клайд. — Ти сам щойно говорив про це. І повені зараз немовби не передбачається, в усякому разі, на найближчі дні. У таборі ти змайструєш ремені чи якісь ноші, тоді й перенесемо твій камінець, якщо тобі так закортіло. А інакше не вийде. Хіба що ти сховаєш його в свою сумку, коли вона в тебе розтягується, наче гума.