Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 4

Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запилюженому парку. В брудному озерці юрмилися качки — вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.

— Слухай, — поцікавилася я з сумнівом. — А… на комусь іншому їх можна одружити?

— Наречених хоч греблю гати, — Гарольд дивився на качок. — І наші, й чужоземні.

Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають хвости розпускати. Один капітан залишив своє судно, команду, переселився до нас. Так закохався в Ортензію — не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч разочок глянула? У них мова коротка: принц? Ні. Ах, ні? До побачення!

— Оце дурненькі! — сказала я спересердя. — Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?

Гарольд знизав плечима:

— Живуть, як і передбачали. Вона на ньому мало верхи не їздить. Діти в них — уже троє…

— Так?

— Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, багато дітей народилося.

— А… — я запнулася, покосувала на Гарольда. — Слухай… А ти не одружився?

Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:

— Угу. Син у мене. Півтора рочку.

— А-а-а, — сказала я тихо.

Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Друг, загалом. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що в нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся й вчитеся у своїй школі…

По-перше, у них шість років минуло.

А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?

— Вітаю, — вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. — А на кому ти одружився?

— З новеньких, — Гарольд дивився кудись уперед. — Ти її не знаєш.

Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…

— Гаразд, — сказала я, намагаючись зам’яти незручність. — Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон…

— Насилу, — зізнався Гарольд. — Його величність каже — тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То — «Гарольде, зустрічай послів». То — «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То — «Гарольде, відпрацьовуй переходи»… Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, — Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати нас було нікому, — мені здається, він готує мене собі в спадкоємці.

— Як?!

— Та ось так.

— А принц Олександр?

Гарольд зітхнув:

— Його всерйоз ніхто не сприймає. Навіть коли б не було того випадку зі зрадою… Ну який з нього король? Підловив мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! — мій друг так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. — Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина!