Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 3
Марина Юріївна Дяченко
— А Оберон знав?
— А ти думаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?
— Так, — я прикусила губу. — І що ж, за цей час він не знайшов жодного принца?
Гарольд опустив голову:
— Він шукав. Але ж у нього — жодної вільної хвилинки. Там дракон занадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.
— Що, зовсім-зовсім немає принців?!
— Ну, панікувати поки ранувато, — сказав Гарольд без особливої впевненості. — Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…
Я потягнула носом, але нічого не відчула.
— Звідки смердить?
— З вулиці. Від цих, що їздять.
— А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.
— Ні, — Гарольд рішуче похитав головою. — Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.
— Парк?
— Ну так. Ходімо. Погода гарна.
— Гаразд, — я знову закинула рюкзак на плече. — Пішли.
На виході з двору мене наздогнав Макс.
— Ліно, можна тебе на хвилиночку? — запитав напруженим голосом.
Я підійшла:
— Чого тобі?
Макс нервував:
— Хто це?
— Мій друг.
— Куди ти з ним ідеш?
— А тобі що?
— Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… ніби він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!
Я примружила очі:
— Ти мене що, виховувати зібрався?
— З глузду з’їхала, — сказав Макс жалібно. — Звідки ти його знаєш?
— Я з ним билася пліч-о-пліч, — сказала я сухо. — Він мені не раз життя рятував. А я — йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б моментально наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла — можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?
Я пішла, а Макс залишився стояти. Я подумала мигцем: може, дарма я так? Може, це занадто?
Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.
* * *
— Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?
Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно й по праву. Бо ще зовсім недавно я як маг дороги захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. Щоправда, каша трішечки підгоріла.
— Чудово. Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу понаїхало — тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати — у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…
Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ — чарівна оболонка нечарівних предметів.
— Принцесам побудували храм Обіцянки. Туди люди юрмами валять — подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала — розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?
— Та скільки ж їм років? — запитала я непевно. — Двадцять з маленьким хвостиком?
— Ну й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса мишку, приміром, побачить, злякається — волосок і посивіє…