Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 20

Голоси в дівчат були дзвінкі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: ну треба ж! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…

Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак! Безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися напомадженими ротами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах та не збліднути надто різко. У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.

Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи — тільки коліна втримуй, щоб не тремтіли.

Ми піднялися по стертих сходинах (храм же новий! Коли ж устигли до дір стоптати!), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати — блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока повісилася б від заздрощів.

Купол зсередини був порожнистий — чим вище, тим темніше. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися, спалахуючи, іскорки-світлячки.

— Наші гості вражені пишнотою храму, — пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні із кріслами принцеси здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас зверху вниз, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.

І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?

— Вітаємо сестер-охоронниць, — сухо сказав Гарольд, зображаючи уклін. — Ми до вас у справі.

— Невже? — задивувалася та, яка сиділа в центрі. Її голос підсилювався якимсь пристосуванням і лунав по залі, як мелодійний гуркіт. Я примружила очі: на спинці середнього крісла була золота табличка з написом «Філумена».

Ах, ось воно що. От хто в них за головного заправляє.

— Яка нудьга, — сказала Філуменина сусідка праворуч, руда, наче апельсин. Її голос, теж гучний, виявився ще й хрипкуватим. На спинці крісла я прочитала: «Алісія».

— А що це за малявку ти нам привів? — запитала товстунка, яка займала крайнє крісло праворуч. Я зиркнула в її бік: «Ортензія». Як вона розжиріла за шість років! А була ж тоненька як билинка, а тепер… Товсті щоки, товсті пальці, зад ледве в кріслі вміщається. А туди ж — «малявка!»

Я виждала секунду — і скинула каптур.

Звичайно, вони тієї ж миті мене впізнали. Одна тільки Філумена здогадалася вдати, що задумалась і пригадує: інші розкололися відразу ж. Алісія витріщила здивовано очі, Ортензія сказала «Ох», та, крайня ліворуч — Розіна — заплескала в долоні. І тільки дівчина, чиє крісло стояло між Філумениним і Розіниним — Стелла — просто посміхнулася.