Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 16

Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали — і недбало стирали, так що букви й креслення, проглядаючи один крізь одного, утворювали гарний безглуздий візерунок.

— Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, — Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту — чорний малюнок на жовтуватому папері. — Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках бешкетують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Все як завжди, все як має бути.

Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.

— Усе та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?

Оберон потер перенісся:

— Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?

— Ну от, — я показала на карту. — Моря, береги, ріки… У вас земля кругла?

Король посміхнувся:

— Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Чи ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь — висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола — морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…

— Це що, — запитала я пошепки, — як у космосі?

— Не знаю, — сказав король по паузі. — Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство — іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше — знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно, для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море — величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.

— А заморські купці є?

Оберон зневажливо махнув рукою:

— Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, — Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. — Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.

— Шкури бебриків? — перепитала я машинально.

— Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смільни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками — вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…

Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкіра була в клітинку, як занавіски у нас на кухні.

— І вони неїстівні, — сказав король, ніби вибачаючись.