Читать «Руфін і Прісцілла» онлайн - страница 16

Леся Українка

Руфін

Стій, Прісцілло!

Я щось надумав. От що: тут зберіться.

Прісцілла

(до краю здивована, аж не розуміє)

Де тут?

Руфін

У нас.

Прісцілла

У тебе?

Руфін

В нас, кажу я.

Прісцілла хоче щось сказати, Руфін рухом спиняє її.

Немає часу на сперечки, годі!

Іди, скажи товаришам скільком,

хто мешкає найближче, і вертайся,

а ті вже сповістять, кого там треба,

що збір сьогодні в нас. Я буду тут,

щоб одчинять. Стрічатиму гостей

сам, без рабів. Нехай вони ввіходять

не через браму, а в садову хвіртку

з малої вулиці.

Прісцілла

Але ж, Руфіне…

Руфін

(суворо)

Іди в сю мить! Наказую тобі!

Прісцілла йде.

Хутко після виходу Прісцілли входить Круста, його вводить раб у триклініум з глибини сцени не через сад, а через хатні двері. Круста трохи напідпитку, але держиться ще досить твердо на ногах.

Круста

(до раба, стоячи на сходах у дверях з триклініума в сад)

А де ж твій пан?

Руфін

(озивається, не розгледівши)

А хто там? Що там треба?

Круста

Се я, коханий друже, Галлій Круста.

Руфін закушує з досади губу, але зараз же примушує себе до привітнішого виразу і підходить до Крусти.

Ми так стривожились — ти раптом зник,

ні з ким не попрощавшись. Кай Летіцій

боїться, чи тебе хто не образив

у його в хаті.

Руфін

Ні, ніхто ні словом.

Круста

Наш друг Кріспін завважив, що, здається,

ти нас покинув саме в ту хвилину,

як ми пили за цезаря.

Руфін

Неправда.

Круста

І я ж казав — неправда. Хоч і знаю,

римлянин отакої вдачі й думки,

як наш Руфін, волів би пить отруту,

аніж вино за цезаря здоров’я!

(Грубо сміється і фамільярно плеще Руфіна по плечі. Той сахається від нього мимоволі.)

А все-таки я їм казав — неправда.

Я добре бачив: не тоді пішов.

Що не тоді, то не тоді. Кажу їм:

піду довідаюсь, він, може, хворий.

Руфін

(проводить рукою по чолі)

Так, дійсно, ти вгадав, я справді хворий.

Зо мною се буває… Десь в поході

пропасницю дістав я…

Круста

Любий друже,

ти, може б, ліг в кімнаті?

(До раба.)

Постели

своєму панові вигідно ліжко

та принеси гарячого вина.

Я напою й догляну.

Руфін

Ні, не треба.

(До раба.)

Іди, як буде треба, я покличу.

Раб виходить.

(До Крусти.)

У хаті гірше, — душно, млосно якось.

У мене пал тепер.

Круста

(бере його за руку)

Рука холодна.

Руфін визволяє свою руку.

А дай чоло?

(Хоче помацати чоло Руфінові, той відхиляє голову.)

Руфін

Ні, я сього не зношу!

Круста

А якби се була рука жіноча?

(Знов грубо сміється, раптом уриває.)

Ага, до речі, я зустрів Прісціллу

на вулиці, кудись так поспішала,

що я не встиг і привітатись гідно.

Чи то ти часто так її пускаєш

ходити пізно, ще й саму, на місто?

Гай-гай, се необачно, любий друже!

До жінки ока треба, мура й кия.

(Сміється.)

Руфін

(холодно)

Ти міг би ощадити стільки слів.

Вона пішла по лікаря для мене.

Круста

(облесливо)

Яке то щастя мати жінку дбайну!

І як се ти не жалуєш дружини?

По лікаря нехай пішов би раб,

а жіночка б тебе гляділа вдома.

Руфін

(згорда і гостро)

Ти не порадив, я не догадався.

Круста

Мій бідний друже! Як тобі недобре,

аж голос міниться! Ти ліг би справді

хоч у триклінії на лаві. Дай лиш

я поможу тобі зійти на сходи.

Заточуючись трохи, бере Руфіна під руку і тягне до сходів. В сю хвилину хтось тричі стукає в садову хвіртку. Руфін кидається відчиняти, вирвавшись від Крусти, що йде слідом за Руфіном, і перше, ніж Руфін встигає відчинити, питає.