Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 72
Ірина Вільде
— Належиться, прошу пана коменданта, але я з нічної служби.
— Документи має?
— Є залізнична легітимація, але без фотографії, — вирицитовує діжурний.
— Як без фотографії? Як він відноситься до документів з державним гербом? Національність?
— Українець.
— Я так і знав, що русин. Саботаж, так?
— Ніколи у світі, прошу пана коменданта!
— Ага! Де він проживає?
— По вулиці Казимирівській, сімнадцять. Власний будинок.
— Діжурний спише з ним протокол, і марш додому, а легітимацію треба привести до порядку, бо може бути гірше. Дурень, — кидає стиха, невідомо під чиєю адресою — діжурного чи залізничника.
Першим з'явився прокурор. Низький, шпакуватий чоловік з «їжачком», він мало що слухав з того, про що інформував його комендант. Терпів на хронічне запалення гландів, і передранішні тумани шкодили йому так само, як морозиво чи цигарка на стужі. Тепер, походжаючи по діжурці, він помацувався весь час за шию та покашлював для самоперевірки. Крім того, гнівався з приводу запізнення слідчого. Був наймолодшим з-поміж них віком і територіально мав найближче до будинку комендатури, але елегантик, як усі молокососи, потребував більше часу, щоб привести себе в похідну кондицію.
Саме діжурний закінчив писати протокола, коли увійшов Мятіясек. Ясна річ, накрохмалений, цукро-білий комірець, свіжовичищені черевики, свіжопричесана, ще вогка, чуприна, запах колонської води і галстук «нон плюс ультра».
— Ви ще завертали до парикмахера? — поглузував прокурор.
Матіясек знизав плечима. Думав саме про плаценту справи і тому відповів з деяким запізненням:
— Знає пан, пане прокуроре, раз у дитинстві мене позбавили за столом солодкого тому, що сів до обіду з брудними руками. З того часу, розуміє пан, пане прокуроре, стараюся не занехтувати особистої гігієни. Між іншим, в деякій мірі це навіть для здоров'я корисно…
Прокурор не залишав його в спокою:
— У вас у родині не було євреїв? Ви пригляньтеся собі в дзеркалі. Виразно семітський тип. Не розумію, як могли ви, пане слідчий суддя, брати за студентських часів участь в антиєврейських погромах. Слово гонору, не розумію!
— Пішли, панове! — скомандував комендант. — Власне кажучи, треба б ще лікаря.
— Бєгли і лікар надійдуть на місце випадку, — поінформував прокурор, — а тепер пішли, пішли, панове, — наглив, кутаючи в кашне свою коротку апоплексичну шию, — треба кінчати чимскоріш. Передранішні тумани — то смерть для мене.
По дорозі спитав комендант прокурора:
— Не пригадуєш собі, пан, коли ми мали останнє вбивство?
Прокурор мовчки, але значуще взявся за горло. Замість нього відповів Матіясек:
— Коли не враховувати намаганого вбивства по вулиці Зеленій, то три місяці був спокій. А де ж лікар?
Заговорив про лікаря тільки для того, щоб мати привід перед комендантом-недоуком блиснути своєю ерудицією.
— Між іншим, цікаво, панове, що в кодексі Юстініана, початок другої половини першого століття нашої ери, сказано: «Медіціон сунт пропріє тестес, сед магіс ест юстіціум квам тестігомніум», тобто: «Лікарі, власне, не свідки, вони більше судді, ніж свідки».