Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 71

— То я вже тепер можу іти, — підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.

— Документи!

— Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… — нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.

— А де фотографія?

— Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.

— Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.

— Перепрошую, пан пшодовник жонаті?

— Мовчати!

— Можна, але прошу, як зі мною буде?

— Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?

— Гм…

— Відомо чи невідомо?

— Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…

— Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.

Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф?

— А цей хто? — щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.

Качуровський починає сам на власну відповідальність:

— Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.

— Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?

Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).

— Отже, як було з тим поліном?

Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків «гублять» будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.

— Та я нічого. Я ніби так, для прикладу. Міг стовп з паркана впасти…

— Що? Що? Що він каже? Стовп з паркана? Скільки доводиться ночами ходити, але якось ще не бачив, щоб з парканів стовпи падали по вулицях… То якісь хіба спеціальні стовпи має він на думці.

— Ні, прошу пана коменданта, не спеціальні, звичайні стовпи…

— Так. А як же було з трупом? Він перший спостеріг його? Так?

— Я-то його побачив, але чи перший, того не можу сказати.

— І що? Він підійшов, взяв за руку, потермосив нею, хотів улаштувати штучне дихання, зрушив його з місця, так?

— Ні, прошу пана коменданта, я його не рухав. Я знаю, що найперше мусить комісія оглянути. Чесне слово, я його не рушав… хіба те, що помацав за лице.

— Можна було й не мацати.

— Так, так, можна було, але я думав…

— Треба було заздалегідь думати. А що далі?

— Далі… нічого. Прийшов на комендатуру і замельдував, як належить. А тепер просив би пана коменданта відпустити мене додому, бо я мушу виспатися.

Підпухлі очі коменданта заокруглюються.

— Він хоче виспатися? А я… я… не хочу спати? Мені не належить відпочинок, як він собі гадає?