Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 10

— З такими творами треба робити те, що Гітлер зробив з невигідною собі літературою.

Батько змовчав. Знав, що дискутувати з Славком марно.

Подивився на сина довгим поглядом. Так, цей хворобливо блідий, з орлиним носом (єдине, що взяв по матері) і з тупими нахабними очима молодий чоловік — це його син. Плід любові екстравагантної європейської панянки і галицького теолога.

Славко вважав себе вожаком крайньо націоналістично настроєної молоді Нашівщини, але чому мусив концентрувати в собі всі негативні риси своєї касти, такі, як заперечення будь-якого конструктивізму, погорда до праці, культ неохайності і грубіянства, манія великості, ігнорування всіх усталених форм суспільного життя, кулачне право, сліпе наслідування закордонних взірців організацій (фашистських), брутальність і терор від гнилих яєць до скритовбивчої кулі з-за рогу включно, — батько не зовсім розумів.

Становище отця Ілаковича як батька вожака ускладнював і той факт, що останнім часом преосвященний дуже категорично виступав проти націоналізму серед молоді. Його стаття «Божевільний націоналізм стоїть на перешкоді до уздоровлення народу» була написана в далеко не салонному тоні. Націоналістів преосвященний обізвав фальшивими пароками, комедіантами, замаскованими блазнями, вовками в овечій шкурі і т. д. «А гіршими від дикого звіра, — писав єпископ, — є батько або мати, які бачать гріхи своїх синів, а не впливають на них та не допомагають дітям своїм пірвати з ними».

Отець Ілакович перебував між двох сил: не міг виректися сина (хоч би з-за страху перед палюгами його однодумців), але й не смів допускати гніву преосвященного на нього, священика.

Щастя, що Славко скоро виавансував до ролі вожака і тому був звільнений від чорної роботи, як, наприклад, поличкування противника, биття шиб у приміщеннях ворожої партії, участь в акціях саботажу і терору. І тому, коли у пресі й значилися випадки хуліганства чи терору націоналістів Нашівщини, ніколи не фігурувало прізвище «Ілакович». Славко був наче той маршал, що й на бойовій лінії керував фронтом з безпечного сховку.

Єдине, чим на всякий випадок міг виправдати Славка в очах єпископа, — це те, що кінець кінцем діяльність націоналістів була зведена до боротьби з більшовизмом. Власне, не так проти Польщі (як меншої загрози, ба навіть союзника в майбутньому), а проти комунізму на західних, а в майбутньому на східних землях. Болюче принципове питання «Україна понад усе» чи «перш за все церква» можна буде при добрій волі обох сторін уладити, коли вже буде та самостійна українська держава.

І знову навинулася причіплива думка про невдалий оженок Славка. Бідна Наталя чекала внука з першого дня синового одруження. Нагадувала собою закохану дівчину, яка, вкинувши листа до скриньки, тієї ж хвилини чекає відповіді.

Проте внучок не спішився на світ. Звичайно, він міг і запізнитись, щоб зробити тим милішу несподіванку дідові й бабі, але на це якось не дуже заносилося.

Коли б той онук знав, як він бажаний був у родині не тільки дідові й бабі, але й батькові, який, згідно з теоретичними даними, мав уробляти з нього надлюдину. З різних записок, які Славко губив по книжках і столах, виходило, що він оженився на Орисі головне тому, що була це в його очах гідна партнерка для створення юберменша. Його одруження нібито було більше підпорядковане расовій гігієні, ніж серцю. «Женити міцних і родити міцних». І що за злий жарт долі! Його син, що мріяв про надлюдину, не міг дати життя звичайному людському створінню.