Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 8

Отця Ілаковича вразив у цій статті перш за все той факт, що був це пасквіль на католицьке духовенство взагалі. Досі напади на священиків мали здебільша індивідуальний характер, і з ними легко було впоратися з двох причин: якщо названий священик ставав жертвою наклепу, то це легко спростовували в будь-якому католицькому органі, ще й звинувачували автора наклепу в брехливості; якщо (а бувало й таке) пасквіль, на жаль, відповідав правді, тоді злегка критикували даного священика у своїй пресі, підкреслюючи настирливо, що він — це той виняток, який потверджує правило.

Автор тільки що згаданої статті не бив по священиках, а по системі, по ідеології католицького світу — одне слово, по силі, на яку спирається чи не половина земної кулі.

Наприкінці автор все ж таки вдарився, так би мовити, в суб'єктивний локалізм і, як ілюстрацію для своїх тез, виставив особу станіславського єпископа.

Ніде правди діти, журналістська діяльність преосвященного давно вже стала предметом іронічних коментарів не лише в атеїстичних колах. Крутий проримський курс разом з насильною латинізацією греко-католицької церкви виплекує ідеальне підгрунтя для всіляких антирелігійних, зокрема антикатолицьких концепцій серед недругів церкви. І хоч про відверто проримську політику станіславського єпископа ведеться останнім часом чимало непохвальних дискусій по газетах різних напрямків, де потягнення преосвященного відкрито кваліфікується як зрада традиціям української католицької церкви, проте єпископ не вгаває у своїй антинародній діяльності. В приступі нестримного підлабузництва до урядових чинників він у своїх політично-філософських роздумах дійшов до того, що назвав Польщу бичем божим, яким провидіння повеліло бити українців за їх провину, а жонатих католицьких священиків порівняв дослівно до жеребців, биків і свиней.

І як же ж тут берегти авторитет української церкви, коли сам єпископ дискредитує її?

Було це наболіле питання для священичого стану всенької Станіславщини тим болючіше, що безнадійне. Одна смерть могла б покласти край шкідливій, треба щиро визнати, діяльності єпископа. Та бог знає, що чинить, бо сказано у Матфія: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Я не прийшов принести мир, а меч».

Латинізація, міркує отець Ілакович, це стара болячка української церкви. Завжди українська церква була більмом в оці різних її непрошених та небажаних опікунів. Коли заглянемо в історію (а історію церкви отець Ілакович знав ліпше, ніж історію свого народу), то ще внук Данила Галицького старався про окрему митрополію для Галицько-Волинського князівства. Царгород не пішов йому на руку. Либонь, через чисто адміністративні клопоти царгородський патріарх не погодився на дві митрополії на Україні — у Києві і Львові. Щойно коли Польща загарбала галицьку землю, патріарх, з страху перед латинізацією української церкви, назначає на Львів окремого митрополита.

Король польський Ягайло скасовує галицьку митрополію. Відтоді галицька українська церква де-юре підлягає київському митрополитові, а де-факто управляє нею намісник київського митрополита, якого іменує латинський львівський архієпископ.