Читать «Одержима» онлайн - страница 122

Вітер в обличчя заспокоював її. Розмазував сльози. Казав, що все ще буде.

* * *

— Вона поїхала! Серед ночі! Це нормально?!

— Тихо, тихо, люди навколо, нащо здіймати паніку?

— Тому, що куди ви дивилися?! На велосипеді серед ночі! Одна!

— Вона тут знає всі стежки, — примирливо сказав перший охоронець. — Триста разів каталася. Житейська справа, захотілося дівчинці провітритись, а ми зараз Сергія пошлемо по неї на мотоциклі… Сергію!

«Охоронець Сергій її й знайде, — холонучи, подумала Ірина. — Причому, судячи з того, як мало лишилося часу до півночі — знайде десь недалеко від будинку».

— Іди до старого, — прошелестів демон. — Рахунок на секунди!

— Панове, через хвилину феєрверк! — пролунав звідкись веселий голос розпорядниці. — Через хвилину перед будинком буде влаштовано феєрверк на честь Едуарда Васильовича, прошу вас, не пропустіть це диво!

Охоронець Сергій тим часом пішов до свого мотоцикла. Він ішов повільно, замислено, флегматично. Ще хвилина — і дійде, мабуть. А ще через кілька хвилин заведе мотор.

— Ірино! Припини метатися! — демон виплив із темряви, перетинаючи їй дорогу. — Добудь десь білий халат. На кухні має бути. Шукай.

— Га?

— У білому халаті тебе допустять до старого, коли все почнеться.

— Що почнеться?!

— Ірино, — демон став перед нею, блідий, як лампа денного світла, — ти її не врятуєш. Шукай халат! Тобі треба бути біля нього, коли цей Сергій привезе… її.

Гості виходили з будинку, сміялися, курили, заповнювали двір юрбою. Народного художника поки що не було видно.

— Уже все сталося, — хрипко продовжував демон. — Або станеться через кілька секунд. Вона злетить у кювет, або її зіб’є машина, або…

— Олегу, — сказала Ірина, — ти мене можеш не пустити… Але знай, я говорю зараз дуже серйозно. Я все-таки відьма, і баба моя була відьмою. Ти матимеш своє пекло, Олегу якщо не даси мені врятувати дівчину.

— Ти її не врятуєш! — сказав він благально. — Мені теж її шкода, але ти її не…

Вони віп’ялися одне одному у вічі, як два коти за мить до бійки.

— Давай, — Олег здригнувся, наче у крижаній ванні. — Ну… спробуй.

* * *

Велосипед був розрахований на великого чоловіка. У підлітковому віці Ірині траплялося їздити й на таких — сусідських, чоловічих, із високою рамою. Але то було давно.

Ліхтарі горіли неяскраво й не скрізь. Відьма ввімкнула фару: вогник майже нічого не освітлював, проте на вологій од дощу глинистій стежці чітко виднілися сліди велосипедних шин.

Стояла ніч, глибока й свіжа, жовтнева. Пахло глицею та водою. Повільно розходилися хмари, відкриваючи для неба землю, ніби вказуючи падаючим зіркам, куди саме слід прагнути. Сопучи й крекчучи від незвичних зусиль, Ірина гнала по сліду шин на глині: велосипед здавався величезним, як буйвіл, і таким само важким.

Прокинулися собаки за чужими парканами, заходячись і вмовкаючи по черзі, ніби їх вмикало величезне реле. Ірина гнала, з жахом відчуваючи, що сил скоро не залишиться.

І, піднявшись на горбок, побачила на дорозі далеко попереду самотню велосипедну фару.