Читать «Одержима» онлайн - страница 124

Так бурмотів Сергій, допомагаючи Ірині садовити дуже тиху, з розбитими ліктями й коліньми, але загалом цілу Алісу на мотоцикл.

— І зразу викликати «швидку», — суворо наказувала Ірина. — Вона в шоці, не бачиш?

— Я нормально, — хрипко відгукнулась Аліса.

— їдь!

Сергій, ревучи мотором, поспішив з місця аварії назад до будинку, де цвіли в небі сині, зелені, червоні вогні. Кілька хвилин Ірина стояла, дивлячись на них і ні про що не думаючи.

Вона сама була шокована.

— За чверть дванадцята, — прошелестів демон, з’являючись у неї за спиною.

Ірина дивилася на феєрверк.

— Ще п’ятнадцять хвилин…

Якби демонові потрібне було повітря, Ірина визначила б, що зараз він задихався.

— Це воно й було, — знову забурмотів Олег. — Воно й було… З моста на дорогу — певна смерть… Або під колесами тієї машини… Знаєш, як вони називають велосипедистів? «Хрустики»…

— Це вони тих, хто на скутерах, так називають.

Над будинком народного художника Раєвського опадав золотий дощ.

— Ірино, — тихо сказав демон, — ти як?

— Нормально.

— Ірино, ти… офігенно крута, — він дуже боявся пафосу й тому добирав підліткові дурні слівця. Теж мені демон. Знайшов, чого боятися.

Вона мовчки підняла Алісин велосипед. Колесо погнулося «вісімкою», рама була цілою; спираючись однією ногою на педаль, як на самокаті, Ірина спустилася з моста й підібрала в кущах колишній Вовин велик. Ліхтарик горів серед заростей дикої малини.

Відьма піднялася на раму чоловічого велосипеда й покотила поруч жіночий, тримаючи обидва керма двома руками.

Ніколи раніше вона так не їздила.

— Ти її врятувала, — сказав демон. — І його теж.

Відьма не відповіла.

— Знаєш, — сказав демон із такою інтонацією, ніби йому дозволили говорити після тисячі років мовчання, — я б хотів, аби ти була щаслива. Я б… якби я міг. Якби я був живий.

Собаки, що злегка отетеріли від усіх цих нічних переміщень, гавкали за парканами вже без колишньої злості.

— Дякую, — сказала Ірина, помовчавши.

Феєрверк припинився. Над будинками й лісом залягла ще чорніша, оксамитова, осіння темрява.

* * *

Вона відчула біду, вже під’їжджаючи до будинку.

У дворі нікого не було. За скляними дверима, в холі, металися тіні. Кинувши велосипеди, Ірина вибігла на ґанок.

Центром загальної уваги, як і досі, був іменинник. Народний художник Раєвський стояв біля стола, й ані тіні колишньої добродушності не було на його жовтому лиці:

— Творчий шлях?! В очі плювати… Медом мазати… Суки… Та в сраку такий творчий шлях! Це ж гноїще… Ці мої…

Він із силою жбурнув баночку з хріном, і буряково-рожева ляпка забарвила алегоричну картину на стіні.

— Геній… народний художник… ви ж із мене випили, тварюки солодкоголосі… я ж здохнути хочу, на це дивлячись… Та западіться ви!

І він перекинув стіл, і недоїдені тістечка застрибали по паркету.

До художника вже підбирався з улесливою усмішкою управитель Только:

— Едуарде Васильовичу, ви так утомилися… Це нервовий зрив… Просто відпочити, і все буде…

— Щезни!

І народний художник підхопив найближчий стілець; той був важким, однак і Едуард Васильович здавався в цей момент могутнім, як Голіаф. Він відвів снаряд назад, ніби збираючись метнути в Толька, і той відсахнувся, а гостей, що стояли поруч, наче вітром звіяло.