Читать «Одержима» онлайн - страница 107

— Ви хто? — дівчина відступила.

— Я? — жінка всміхнулася, усмішка була б цілком світською, якби не бруд на лиці. — Мене звуть Ірина, я… екстрасенс. Це стосується вашого дідуся, нам треба негайно поговорити.

— Фігня, — зарозуміло сказала Аліса. — Ідіть і говоріть із дідом.

— Це стосується й вас! Вам загрожує небезпека. Я точно знаю, що ви можете померти сьогодні до півночі, якщо не послухаєте мене!

— Божевільна, — повідомила Аліса без ознак хвилювання. — Пардон, ми поспішаємо.

І вона повернула до під’їзду, тягнучи за собою хлопця. Відчинилися й зачинилися дерев’яні двері в лусці давно обдертих оголошень.

Ірина, знесилена, сіла на стару лаву.

Сорок років тому бабусі, сумуючи за рідними селами, проводили тут дні й вечори, перемивали кістки, базікали, пліткували, роздивлялись, як проходить повз них життя. Усі вони померли в поважному віці, та й лава доживала останні дні. Ірина сиділа, слухаючи, як б’є віддалік чавунна баба по стінах п’ятиповерхівки.

Демон сів поруч:

— Ну?

Вона мовчала. Цей день пішов шкереберть із самого ранку; відьма знала, хто в цьому винен. Жодного разу в її практиці — жодного разу! — людина, яку вона лякала б скорою смертю, не поводилася так байдужно.

— У тебе вигляд, як в опудала, — сказав демон.

«Я схожа на міську божевільну, — подумала Ірина похмуро. — Дівчина не сприйняла мене всерйоз. Мала паскудниця».

— Що? Удар по самолюбству? Агов, відьмо! Куди вони пішли, що за кубло, хто цей мужик із нею? Ти мене чуєш?!

Ірина відкинулася на тверду спинку й заплющила очі. Дідок-п’яничка, що проходив повз, подивився на неї здивовано.

* * *

— Привіт! А це хто?

Артурові було років тридцять, він був чорноволосим і дуже смаглявим, сидів на підлозі, схрестивши ноги.

— А це, — почав, явно хвилюючись, Вова, — моя подруга.

— Абанамат! — Артур блиснув маленькими чіпкими очима. — Качку, дорогий, дякую. Удружив.

— Ні, — Вова занервувався сильніше. — Це внучка Раєвського, художника. Вона мій гарант… Вона добуде бабки, я завтра принесу.

— Скільки разів ти казав «завтра»? — ласкаво запитав Артур. — По-моєму, гнилий базар, так?

Аліса розглядала маленьку кімнату. Меблів майже не було, шпалери висіли клаптями, підлога була встелена у два шари відносно новими, але брудними килимами. У кутку на голому бетоні стояли поруч кальян — і світлий ноутбук із яблуком на кришці. Під вікном, розлігшись на подушках, спав чоловік, байдужий до всього, ніби в залі очікування.

Двері до сусідньої кімнати були оснащені засувом. Дверей до кухні не було зовсім — там двоє наголо бритих сизолицих ґевали пили з трилітрової банки чи то молоко, чи то кумис, чи то розведений клей ПВА.

— Я дістану в діда гроші, — сказала вона зарозуміло й твердо. — Хоча…

І подивилася на Вову поглядом, від якого тому знову захотілося вдарити її.

— Я обіцяю, — знову заговорив Вова. — Зуб даю…

— Нахріна мені твій зуб?

Артур, прискаливши око, розглядав Алісу. Там, де він виріс, тільки гуляща дівчина могла б вийти з хати у велосипедних трусах.

Та й то — страшно уявити, що б із нею сталося через хвилину.