Читать «Одержима» онлайн - страница 109

Вова змахнув довгими віями.

— Трубку свою давай! — заревіла Ірина. — Мобільний! Іди в машину й не смій відсвічувати, доки я не дозволю тобі дихати, ясно?

Високий плечистий атлет наче став нижчим на зріст. «Боже мій, які ж вони падлюки», — подумала Ірина відчужено.

— Усі мужики — козли, — сказала вголос, дивлячись, як віддаляється Вовина спина.

— Усі баби — лярви, — відгукнувся демон. — А ця ще й дурна. Вона що, не розуміла, куди він її веде?

* * *

Так, у деяких сферах життя вона була дурною, просто-таки безнадійно. Мати називала це м’якше: вона вважала, що, проводячи більшу частину юності за кордоном, Аліса «відірвалася від реалій».

Їй траплялося курити травичку й ковтати екстазі з друзями в клубах. Виходило смішно, красиво, мило, з присмаком забороненого, але не брудного. Вона, звісно, знала, що робота пушера небезпечна й важка, але ніколи й у страшних снах не могла побачити, що це торкнеться її хоч пір’їнкою. Дивіться, Аліса Раєвська — заручниця наркоторгівців! Або навіть підручна? Або те й те одразу?!

Вона гадки не мала, що Вова приторговує травою і, довідавшись, цілком могла кинути його в скруті. Але погано те, що іще місяць тому вона була по вуха закохана у Вову й не встигла остаточно до нього охолонути. І, зрозуміло, їй подобалося мати владу над таким мужиком, а гроші… Що гроші? Зрештою, дід багатий…

Аліса не боялася висоти, темряви, швидкості й замкненого простору. Її ніколи в житті не били. Вона вважала себе дівчинкою, з якою нічого не станеться — так, ніби ім’я її захищало. А тепер їй було страшно — не через ці голоси, не через ґрати на вікні, а через запах.

У цій кімнаті стояв такий запах, що волосся ставало сторч, — запах безнадії, приниження, смерті. Що вони тут робили, кого тримали, навіщо на вікні ґрати?

Коли розчинилися двері, Алісі пригадалася сцена з «Кавказької полонянки», яку дід обожнював. Їй захотілося водночас сміятися — і кричати від жаху.

* * *

— Алло, це служба порятунку? Просто зараз Раєвську Алісу, внучку народного художника Росії, убивають у наркокублі! Допоможіть, убивають!

Вона телефонувала з Вовиного мобільного, набираючи й нуль два, і нуль двадцять, і дев’ятсот одинадцять. Вона телефонувала всім диспетчерам, до яких могла дотягтися.

— Алло, запишіть адресу! Скоріше, збройний напад!

Секунди складались у хвилини. Усіх обдзвонила? Так, наче всіх. Хтось повірить, хтось приїде, ну хоч хто-небудь повинен відгукнутися!

Вона глянула навколо. Тут давно не працював двірник. У під’їзді, на майданчику між четвертим і п’ятим поверхами, валявся стос старих газет і обгорткового паперу. Нагромаджувалися нерівним штабелем картонні ящики з-під бананів, із прорваних боків звисало ганчір’я. Удача.

Повагавшись тільки секунду, Ірина клацнула запальничкою.

* * *

— Ображаєш, красуне.

— Геть лапи! У мене дідові сьогодні сімдесят років, він мене чекає…

— Ой-ой. Шанована людина, а внучка — шльондра.

— Ти що, здурів?! Руки…

Пролунав довгий дзвінок у двері.

* * *

— Пожежа! — кричала Ірина на сходовому майданчику, не відриваючи пальця від кнопки старого дзвінка. — Горимо! Скоріше виходьте!