Читать «Одержима» онлайн - страница 106

Ірина лаялася вголос. Потім захрипла. Потім змирилась. Уся її невелика водійська майстерність ішла на те, щоб не відірватися від пежо. «Ще п’ять із гаком годин я не витримаю», — думала відьма, позираючи в дзеркало на демона за спиною.

Демон мовчав. Змирився. А може, довірився Ірині.

* * *

— Уже близько, — сказав Вова. — Це тимчасова хата, я там якось бував, ми зі Славком заходили у справі…

— Уперше й востаннє я тебе витягаю, — крізь зуби сказала Аліса. — Більше ніяких Славків.

— Клянусь!

— Ого, як пафосно.

— Що?

— Та нічого, — Аліса глузливо повела плечем.

У такі хвилини Вова чіткіше усмідовлював відстань між ними. Зимуючи в Парижі, стажуючись у Флориді, вільно розмовляючи трьома мовами, Аліса тримала його, як домашню тваринку — на повідці й на дистанції. То підтягувала до себе, то відпускала; йому багато разів хотілося її вдарити. А зараз закортіло вдесятеро більше.

Але вона — його єдина ниточка до порятунку, тому Вова стримався.

* * *

Пежо з велосипедами на даху стояв на стоянці перед маленьким супермаркетом. На щастя, у Вови була дуже примітна фігура, а в Аліси — примітний одяг.

— Он вони, — сказав демон.

Ірина сповзла зі скутера й мало не впала. Ноги підкошувалися. Моторолер був обліплений брудом, бак спорожнів майже повністю.

— Відірвуться.

Ірина зі схлипом вилаялась. Поспіхом прикувала скутер до залізної огорожі й пошкутильгала вслід за Алісою — у двори.

Тут зносили хрущоби. Один будинок стояв, наче після бомбардування, вивернувши назовні припалі пилом нутрощі. Другий, уже порожній, чекав своєї черги. У третьому ще виднілися на вікнах фіранки, ще висіла білизна на балконах, збираючи розсіяну в повітрі бетонну завись. Аліса зі своїм хлопцем упевнено крокували до третього.

* * *

«Поверну їй гроші, — думав Вова. — Ні… кину їй у лице. І скажу все, що накипіло. Може, вмажу. Один тільки раз дам по пиці, хай не думає, що вона особлива…»

Аліса, ніби прочитавши його думки, здивовано повернула голову. Вова вичавив із себе усмішку.

У неї були дивовижні губи. І чудовий зад, обтягнутий велосипедними трусами. Вова мучився, як грішник на пательні: він хотів її і ненавидів. І багато разів мріяв, як добре було б прикувати Алісу до батареї й так пожити хоча б кілька днів. А потім — під суд і в буцегарню, але пам’ятати все життя, що вони були, ці дні, ця влада, це чуже й доступне, привласнене тіло…

Він важко дихав. Він боявся виказати себе поглядом, жестом, запахом. І так тривало цілу хвилину, а потім він ніби гепнувся з небес на землю: згадав, навіщо вони тут, і хто така Аліса, і хто він такий.

— Ти чого? — спитала вона, дивлячись знизу вгору.

— Нічого… Усе гаразд.

— Тебе ламає, чи що?

Вова притис долоню до розбухканого серцем боку. Похитав головою.

— Часу обмаль, — сказала вона заклопотано. — Доведеться в перукарні все швидесенько, програма-мінімум…

— Кілька хвилин, — пообіцяв він.

— Алісо!

Обоє озирнулися.

Та сама жінка, що їхала по трасі на скутері, мокра, в брудних чоботях, доганяла їх, шкутильгаючи, риссю. Вова здригнувся.

— Алісо, — важко дихаючи, жінка наздогнала їх біля самого під’їзду. — Я дещо повинна вам сказати, це стосується вашого діда.