Читать «Одержима» онлайн - страница 104

Він замовк. Різко пішов праворуч; іззаду заревіли водночас два чи три гудки, а потім почувся удар, від якого волосся в Аліси стало дибки.

* * *

Відьмі траплялося переживати і страх, і жах, але це був один із наймоторошніших моментів.

Заверещали гальма. Заскреготіло залізо. Задимилися сліди шин на мокрому асфальті. Три чи чотири машини зіштовхнулися, перегородивши трасу. Ірина метнулася праворуч, і маленькі скутерові колеса перерахували всі вибоїни на узбіччі.

— Усе, — скрипуче сказав демон.

Траса зупинилася, ззаду прибували й гальмували, завмирали, сигналили машини; попереду раптом відкрився просвіт, і в нього, наче примара у водяному серпанку, беззвучно й плавно поплив силует машини з велосипедами на даху.

* * *

Озирнувшись, Аліса встигла побачити: великий білий мерседес, уникаючи зіткнення, пригальмував, і одержав під зад від тих, що йшли за ним, і врізався ще в когось. Другий удар злився з третім; дощ зробив покриття слизьким, але він же й уповільнив загальну швидкість. Якби таке сталося в гарну погоду на ста тридцяти — тут би була, можливо, гора трупів.

— Валимо звідси! Скоріше!

Кинувши телефон, Вова обома руками вхопився за кермо. Аліса втиснулася в крісло: хоч би номер не записали, він брудом заліплений. Але в нас же велики на даху — особлива прикмета…

— Вовко, велики треба зняти…

— Вони мені кажуть сьогодні везти гроші, — сказав Вова чужим тонким голосом. — Просто зараз. Геть охрініли… Цей їхній головний, Артур, обматюкав мене, чого я їх обіцянками годую…

Позаду на трасі збирався величезний затор.

* * *

Уперше на Ірининій пам’яті її скутер набрав сімдесят. Вода летіла з-під коліс, а пежо, здалеку схожий на карлика-лося з величезними рогами, усе одно віддалявся.

Холод зник. Ірині було жарко, хоч на ній не лишилося, напевно, сухої нитки. Дівчина вижила, непоправного не сталося; пронесло, цього разу скасувалося, всьому можна запобігти…

Машина з велосипедами розчинилася в дощі, і разом з водою відійшла відьмина ейфорія. До півночі залишилося ще шість із чвертю годин, і будь-якої миті — будь-якої! — на дівчину чигає смерть.

* * *

— Я продав би машину, розумієш, але хто її купить от просто зараз? І скільки дадуть? Та й машина записана на матір, у мене доручення, але не генеральне, а…

— А якщо велики продати?

— За сто тисяч?!

— Про що ти думав раніше?!

— Та ні про що я не думав!

— Воно й видно, — гірко сказала Аліса.

Помовчали три хвилини.

— Я добуду ці бабки, це не так багато, просто ці недоумки геть охрініли…

— Ти ж казав, що Славко тобі начебто друг!

— Я ж і думав, що друг! А як дійшло до бабок, злив мене начисто…

— Зателефонуй йому.

— Я цілий день телефоную, він слухавки не бере.

Помовчали п’ять хвилин. Їхати стало легше. Дощ ущух.

— А якщо ти кудись звалиш? Поїдь до Твері, де тітчина квартира.

— Ага. Та тільки вони знають, де живе моя мати, до якої школи ходить сестра…

— Що, так серйозно? — Аліса сполотніла.

— А ти думала!