Читать «Одержима» онлайн - страница 102

* * *

Погода швидко псувалася. Якби Ірина вірила в прикмети — визнала б це за поганий знак. Але вона вірила тільки в гроші… донедавна.

На її китайському скутері не було заглушок для обмеження швидкості, і фахівці в Інтернеті стверджували, що з такого циліндра можна запросто витиснути сімдесят, а то й вісімдесят кілометрів. При тому, що вже шістдесят — на такій іграшковій торохтілці — здавалися Ірині смертоносною швидкістю.

На трасі скутер, такий зручний у міських заторах, здався слабким і жалюгідним. На превелике щастя, траса виявилася завантаженою, і розігнатися було ніде. Якби Ірина вірила в прикмети — вважала б це добрим знаком.

Алісин приятель їхав невміло й кепсько. Раз у раз без потреби міняв ряд, підрізаючи чужі машини. Рух був щільний, зустрічною смугою важко рухалися самоскиди; зціпивши зуби, Ірина їхала за сірим пежо, на щастя, через велосипеди на даху він був помітний.

Демон в Ірини за спиною мовчав.

Пішов дощ. Гальмовий шлях моментально збільшився. Холодні краплі били в лице; схилившись до керма, мружачись од вітру, вона проклинала демона, його вдову, художника з Алісою-свинятком, а найбільше — себе.

«Господи, якщо це мій останній день — то чому він такий паскудний?!»

* * *

Попса в динаміках змінилася рекламою, і Вова роздратовано вимкнув радіо. Щітки-двірники на вітровому склі змахнули дощові краплі — і завмерли на кілька секунд.

— Вовко, тисам усе бачив — коли мені було з ним говорити?! Навколо натовп, журналісти, божевільня…

Аліса сиділа засмучена, дивлячись уперед на дорогу. Щітки-двірники знову гойднулись, як два метрономи; Аліса завжди пристібалася в машині. Це її за кордоном навчили.

— Вово, пристебнись.

— Іди нафіг.

Вона замовкла, тепер надовго. Вова прикусив язика; посилати людину, від якої залежить твій порятунок, може тільки повний ідіот.

Або невдаха-панікер; він сам щойно вклав їй до рук святий привід відмовити йому в допомозі.

Він перелаштувався, випадково підрізавши якусь «Ладу». Скинув швидкість, мовчки клацнув паском. Знову спробував розігнатись, але попереду йшов брудний повільний фургон, а ліворуч не давав його випередити суцільний потік машин.

— Вибач, — сказав він якомога жалібніше. — Я просто, ну, не спав сьогодні. Голова болить.

Вона мовчала.

— Аліско, ну вибач мені. Я більше не буду.

— Дитячий садок…

— Чесне слово.

Він дочекався прогалини зліва й випередив фургон. І випередив стару тойоту. Перелаштувався в крайній лівий ряд; зустрічна вантажівка хлюпнула на вітрове скло віялом бруду. Щітки-двірники розмазували її по склу, й каламутні патьоки заважали дивитися.

— Чесне слово, — знову заговорив Вова. — Я зав’язав, тепер зовсім. Вітька бере мене назад на роботу. Я поверну ці гроші до цента. До копієчки. Ще тітчину квартиру продам у Твері…

Аліса мовчала.

— Тільки мені треба їх віддати завтра, це найпізніше, — його голос затремтів. — Розумієш?

— Ні, — мовила Аліса. — То ти казав, що другові винен, а тепер виявляється, що тебе мало не на лічильник поставили?

— Та ні, — він спробував розсміятися. — Що ти. Там нормально, пацани свої… Просто треба повернути. Обов’язково.