Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 140

Що зростала його зненависть до пані Маккормік, то дужче поривало його втікати до свого самоцвіту. Він став такий необачний, що сідав увечері на сходах веранди, ловлячи в своєму чарівному люстрі відблиски призахідного сонця.

Тут його якось заскочила пані Маккормік.

Тікірі почув її, аж коли вона низько схилилася над ним. Скулився, сховав самоцвіт у жмені. Але пані Маккормік не могла поскаржитися на поганий зір.

— Що то таке?

— Нічого…

— Не бреши, я бачила щось! Розтули долоню. Дужче!.. Що це?

— Нічого, звичайний собі камінець, — затнувся Тікірі; випадок з Джімом Пічем навчив його, що краще не вимовляти слово «самоцвіт».

— Ой ні, — лукаво закрутила головою пані Маккормік. — То, певне, незвичайний камінець. Покажи!.. Але ж і гарний! Ти його любиш, еге?

— Так, — прошепотів Тікірі.

— А мене любиш?

— Так, — кивнув Тікірі.

— Але камінець любиш дужче, еге?

— Ні, — тихо мовив Тікірі.

— Доведи мені це! — усміхнулася пані. — Ти хочеш мені це довести?

— Так.

— То дай мені цей камінець! — переможи сказала пані.

Тікірі мовчав. Дивився в землю, але не бачив нічого.

— Чи ти не досить мене любиш?

— Так.

— Справді? Подивись гарненько до свого сердечка, поспитай його.

— Так.

— Тож даси мені…

— Так!!! — вигукнув Тікірі.

Так само дивився він у землю й так само не бачив нічого. Наче ця страшна жінка взяла разом із самоцвітом його очі. Вночі Тікірі лежав на своїй рогожі й наслухав шурхіт ящірок і дзижчання комах. Уранці зловив дві сороканіжки й кілька мух, пхнув їх до сірникової коробочки, вичекав хвилю, коли Глуха вибігла з кухні, пошматував ту нечисть і кинув до меленого м'яса, що з нього готували господині обід. Не знав, як іще помститися.

Але зненависть не поменшала. Не мав Тікірі вже самоцвіту, котрий правив тепер за прес-пап'є на письмовому столі в пана Маккорміка, а тому вдень і вночі придумував найстрашнішу помсту. Ходив і працював, потупивши очі, аби пані не постерегла, що з ним діється, бо й ходячи, й працюючи, думав про помсту. Він навіть примудрився мстити з допомогою тієї молитви, що її пані Маккормік склала для нього першого ж вечора й що лунала так:

— …І від щирого серця молюся за пана й пані Маккормік, котрі взяли мене брудного й смердючого.

Тікірі дійшов того, що досить трохи змінити слова, аби змінився цілий зміст. Тепер він молився залюбки й дуже голосно:

— … котрі взяли мене брудні й смердючі.

Так тривало кілька днів, поки пані Маккормік помітила це. Вона зблідла від обурення. Але Тікірі вдавав, ніби не тямить, про що, власне, йдеться, й зрештою пані пояснила все тим, що цей недоумок не осягнув таємниць англійської мови.

Тікірі дуже тішився з своєї витівки, але обачність підказувала йому, що найкраще розвіяти підозру. Тож надалі він молився без похибок, із великим захватом. Дивлячись на господиню, всміхався так віддано, що серце в пані Маккормік тануло, як масло. За тиждень вона вирішила, що звірятко вже досить приручене, аби його на хвильку можна випустити з клітки. Аби впевнитися, почекала ще день… А коли вранці почула, як Тікірі наспівує, розвішуючи білизну, то подумала, що йому вже можна довірити кілька рупій, бо тут він, очевидячки, почуває себе щасливо, і йому й на гадку не спаде втекти звідси. Тож щойно хлопець довів до ладу білизну, вона послала його по м'ясо.