Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 139

— Ні, — сказав Тікірі. — Я знаю, що це добре. Дякую вам.

— Мені не треба! — скромно вигукнула пані. — Богові повинен дякувати. Ми лиш його знаряддя, а він — безмежно добрий. І ти це повинен пам'ятати! Чого, думаєш, ми взяли тебе? Аби привабити твою чорну душечку. Але чи привабили ми її насправді? Скажи, що ти відчуваєш до бога? Заглянь у себе, прислухайся…

Вона товкла, товкла воду в ступі, аж поки втомлювалась і йшла переодягатися. Йдучи до дверей, як правило, зупинялась і зблизька дивилася на Тікірі.

— Бог не дав мені діток, але натомість послав мені тебе. Не знаю, чим я завинила. Та, скільки стане моїх кволих сил, нестиму цей хрест.

Але іноді материнська ніжність опановувала її так, що пані нахилялася до Тікірі й зводила йому пальцем підборіддя:

— Покажи мені свої оченята. Очі — віконця до душі, це ти, мабуть, знаєш?

— Так, знаю, — казав Тікірі.

— Ну, й, — всміхалася пані. — Не одвертайся, не соромся. Хоч я біла, але всі ми походимо від Адама та Єви. Ти ж бо вже знаєш, хто то були Адам та Єва?

— Знаю, — стогнав Тікірі.

— Це чудово. Тож ти знаєш також, що вони згрішили і їх вигнано з раю. Май це собі за приклад.

— Гаразд, матиму, — видушував з себе Тікірі. Він зціплював зуби, аби не крикнути чогось страшного. Чого саме — не уявляв собі, знав лише, що тоді його вигнали б з раю, і це було б іще страшніше, бо він умер би від голоду. Колись він нерозважно подався у світ, не журячись тим, як прогодується. Тепер він на таке не зважився б… Та мить, коли овочівник ухопив його за руку й розмазав йому по обличчі гнилий дур'ян, та мить залишила в Тікірі незгладний слід. Наче рана, що ніяк не гоїться й пече, коли торкнешся її… І ти вже боїшся ворухнутись, аби не діткнутися тієї рани.

Тож Тікірі мусив зоставатися тут. І ненавидів пані Маккормік так безмежно, як іще нікого досі. Що більше начиняла вона його любов'ю, то гірше було йому. Він почав навіть оддавати перевагу Джімові з Арізони — той хотів лише грошей, що їх Тікірі міг би кінець кінцем вижебрати, коли б зважився; та й кухареві Ука Еларі, котрий тільки хотів, щоб вони з Бандалою працювали за нього й не стромляли носа до його злодійства. А чого, власне, хоче пані Маккормік? Невже вона справді думає, що може намовити або примусити його любити її?

Якось він замалим не спитав про це в служниці Анулли, котра відтоді, як він почав прати й прасувати, стала трохи привітніша. Але останню мить вирішив, що краще мовчати: Анулла жила в Маккорміків змалку, давно вже була християнка й, мабуть, сказала б господині. Цих християн ніхто не добере. А крім Анулли, тут не було більше нікого, хіба ще сінгалка-куховарка — імені її Тікірі не знав, бо вона була глухоніма й усі її звали «Глуха».

Тікірі був тут такий самотній, що, певно, плакав би цілі ночі, якби не мав свого самоцвіту. Він витягав його щоразу, як випадала вільна хвилина.