Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 97

Зі-ур на мить зупинився, замовк. Він почував, що позаду хтось стоїть. Історик озирнувся. В отворі з’явився юний Тайя — онук Зі-ура.

— Що тобі, Ва-боа? — лагідно запитав Зі-ур, з трудом звільняючись від плину думок. — Чому ти з’явився до мене? Як тебе одпустили батько і мати?

Ва-боа мовчав. Його худеньке личко посіріло від страху. Він, похитуючись, підплив до діда, показав рукою в бік отвору. Почувся високий, дзвінкий голос:

— Ти бачиш… що робиться там? Ти знаєш про все?..

— Я працюю, Ва-боа, — звільна відповів Зі-ур. — Я диктую помічнику відомості про останні дні Та-іни. Отже, я мушу знати все…

Дитячі очі Ва-боа спалахнули недобрим вогнем. Він вчепився тонкими рученятами в рукав л-ла Зі-ура, істерично закричав:

— Так чому ж ти не знаєш, що мати і батько загинули? Наше житло зруйнував смерч. Я тепер один! Один в цілому світі!..

Ва-боа судорожно затіпався в припадку, впав на підлогу. Зі-ур схилився над ним, влив до рота кілька крапель рідини. Сумно дивлячись на змучене личко онука, ждав, доки він отямиться.

Ва-боа повільно розплющив очі. Тьмяним поглядом повів навколо. Зі-ур допоміг йому встати, посадив на ца. Ласкаво поклав руку на схилену голову.

— Я розумію тебе. — тихо промовив історик. — Ти ще дитина. Тобою рухає інстинкт. Я теж скорблю. Смерть близьких людей печалить серце кожного Тайя. Та наступає смерть всієї планети — передчуває моя душа. Що значить в такі часи смерть одиниць?..

Онук схопився за суху руку діда, благально пригорнувся до нього.

— Я чув… ти щось писав… Ти знаєш таємницю! Ти знаєш, хто винен в нещасті… Чому ж мовчиш? Чому не скажеш Тайя? Вийди на майдани Луа-Доу, збери Тайя!..

— Я лише історик, дитино моя!

— Я не розумію тебе! Коли загине Та-іна — кому буде потрібна твоя історія?

Зі-ур сумно всміхнувся, похитав головою. Десь в глибині його згаслих очей зажевріла слабенька іскорка. Він ніби вдивлявся в невидиме для інших Тайя грядуще.

— Всесвіт безконечний. Світи народжуються і вмирають. Але ніщо не гине. Міняється форма, тече крізь неї безупинним потоком Аф. А суть не міняється.

— Я не хочу! — вигукнув Ва-боа. — Я хочу жити на Та-іні! Ти не бачиш того, що діється! Тайя проклинають своє життя, вмирають! Тайя бажають знати, що таке твориться навколо! Ти знаєш таємницю лиха і мовчиш! Так я скажу їм! Я полечу до Тайя і розкажу їм все! У всьому винні Тайя-Боги…

Мі-тайя вилетів у отвір.

— Стій, Ва-боа, — у відчаї крикнув Зі-ур. — Зупинися, прошу тебе!

Він схопився з ца, полетів слідом за онуком. Його зустрів ураган. Пилюка набилася в ніздрі, в рот в пори тіла. В Зі-ура запаморочилась голова. Тримаючись руками за металічну загороду, він оглянувся. Недалеко від нього, хапаючись за виступи стін, пробирався назустріч чорним хмарам куряви Ва-боа. Повз нього пролітали, перевертаючись безладно у повітрі, покалічені, закривавлені Тайя. Він щось кричав їм, але Тайя навіть не дивилися на напівбожевільного Ва-боа.

Могутні повітряні потоки з ревом котилися через майдани Луа-Доу, зривали покрівлі будівель, несли в смертедайних лійках хмари пилу, дрібне каміння, уламки якихось лі-а, трупи Тайя.